Слава ЗСУ!

Плечі Алани під моїми долонями здригалися; я теж відчувала погляд Торії — він начебто помістив мене з дівчинкою в прозорий кокон. Лейтенант знову з поклоном простяг Торії папір, вона пробігла очима по казенних рядках — і, можливо, тільки я помітила, як розширилися її зіниці.

І тоді мене прорвало.

— У нього алібі! — заявила я здавленим, якимось надто дзвінким голосом. — У нього є алібі і є людина, що може підтвердити! У той час, як ваш убивця вже душив, Луар Солль був за декілька днів шляху звідси, і я була разом із ним!

Тепер усі дивилися на мене, як за мить до того — на Торію. Алана дивилася знизу, і в круглих очах її відбивалося поцятковане хмарами небо.

— А хто ти така? — повільно запитав лейтенант. І слідом за ним запитав дім, запитала Торія, і запитало хмарне небо: «А хто ти така?»

— Я його свідок, — відповіла я, зібравши всі сили.

Лейтенант посміхнувся:

— Зацікавлений свідок… — він уміло виділив слово «зацікавлений».

Губи Алани ворухнулися — але я не розібрала слів.

— Коли почалися вбивства? — я примружилася, як справжній допитувач. Лейтенант дивився крізь мене:

— В останні дні весни.

— Я піду до судді, — я м’яко відсторонила руки Алани, ступнула вперед. — Я піду до бургомістра… Нехай мене запитають. Я заприсягнуся життям, що людина на ім’я Луар Солль не робила тих жахливих злочинів, у яких її обвинувачують. Мало того, що він по природі своїй не в змозі бути вбивцею — але в останні дні весни він був далеко, і я кров’ю заприсягнуся, що це так! — я говорила дедалі голосніше, і губи мої трусилися.

Лейтенант помовчав. Відвернувся:

— Мені наказано взяти злочинця… Не моя справа судити, винен він, чи ні.

— Візьміть мене з собою, — я схопила лейтенанта за рукав. — Зараз же. Я всім доведу… Нехай мене катують. Я засвідчу під катуванням. Ну?

Він струсив мої руки:

— Не моя справа. Якщо навіть полковник Солль вважає, що він винен…

За нечутним наказом стражники скочили в сідла. Я відчувала погляд Торії; він був схожий на завислого в повітрі мертвого птаха.

— Він невинний!

— Повинен попередити вас, пані, — лейтенант звертався до Торії, — що в разі, коли пан Луар з’явиться тут, варто негайно сповістити… у місто. Владі. Я розраховую на… вашу розсудливість.

Торія повільно кивнула — так, начебто слуга просив її про дводенну відпустку.

— Він невинний!!!

Вершники вихором вилетіли за ворота — а я бігла за конем лейтенанта й навіть пожбурила вслід суху грудку землі, але, звісно, схибила…

Я ще довго вигукувала посеред шляху брудні лайливі слова — поки не зрозуміла раптом, що за спиною в мене хтось стоїть. Вдавилася черговим прокльоном; не озираючись, зрозуміла, хто це.

— Це неправда. Не вірте. Це неправда…

За моєю спиною мовчали. Я схлипнула:

— Край… Його… я не вірю, що пан Егерт… Він не міг. Визнати Луара… Ні. Або він зовсім схибнувся, — раптово я озлилася й забула, про кого таке кажу. — Свого власного сина…

Я затнулася. Ось це застереження, Світле Небо… За такі застереження відразу язика геть. Розжареними щипцями.

— Так, — повільно проказала Торія. — Звичайно, ти права.

Рука її ковзнула по моєму плечі; я озирнулась і побачила, як вона йде в дім — згорблена, неначе стара баба.

Наступного дня я, обтяжена думами, ляпала посеред подвір’я намиленою білизною; Алана, мовчазна та зосереджена, пускала тут-таки, в ночвах, дерев’яний човник. Під моїми руками народжувався пінявий шторм, човник стрибав на хвилях, і Алана діловито підправляла його лозинкою.

Нянька вовтузилася в кухні — якийсь час я чула її зітхання так грюкіт посуду. Далі в домі запала тиша; ще за хвилину баба з’явилася у дверях чорного ходу, й вираз її обличчя змусив мене все покинути.

— Дитинко, — нянька невпевнено посміхнулася Алані, — ходи-но… Тебе мама кличе.

Алана залишила свій човен; перевела погляд з няньки на мене. Якийсь час ми невідривно дивилися одна одній у вічі.

— Я боюся, — сказала вона нарешті. Нянька в дверях голосно схлипнула.

— Дурниці, — відгукнулась я спокійно. — Нічого з твоїм човном не станеться. Я за ним наглядатиму.

На її личку змалювався подив; намагаючись розгадати мої слова, вона сама на мить повірила, що її переляк стосується саме човника.

— Біжи, — не даючи їй часу отямитися, я легенько підштовхнула в спину. На платтячку лишилася мокра пляма; мимохіть витираючи руки об фартух, я дивилася, як Алана йде до будинку. Не раз і не два мені здалося, що вона ладна розвернутися та кинутись навтьоки.

Губи няньки ворушилися; двері за обома тихенько зачинилась, а я присіла на порохняву колодку, бо якось відразу відчула немислиму, багатоденну втому.