Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Човник погойдувався на спокійній мильній гладіні. Тугі боки пухирів переливалися райдужними плямами й безгучно лопалися; піна в ночвах танула, як весняний сніг.

— Ти задоволений, Луаре? — спитала я пошепки.

Відповіддю був далекий цокіт копит.

По моїй спині пробіг мороз. Не рухаючись, я бгала в пальцях мокрий фартух: знову? Може, по мене? Як я сказала вчора — нехай катують… Я засвідчу під катуванням…

Мені б слід було втікати до будинку — але я сиділа, не в змозі розчепити пальці, занімілі на фартусі, та й не намагаючись упоратися з цим заціпенінням. Торія… Вони зараз… Вони вдвох, не можна заважати… Цей новий візит, як недоречно…

Я стисла зуби, змусила себе підвестися. Не слід заважати тим двом, які нарешті з’єдналися знову; зустріти ж прибулих нема кому, крім мене.

Тупіт наближався. Шкутильгаючи до воріт, я зрозуміла, що цього разу вершник один — а більше й не треба, одного конвоїра цілком достатньо…

Я вже обгинала ріг будинку, коли в щілину поміж стулками нещільно причинених воріт простромилася рука. Спритно, звичним рухом відчинила засув — я й рота не встигла розтулити, а стулка вже гойднулася, і в отворі, який дедалі ширшав, спершу з’явилася кінська голова з піною на губах, далі широкі вороні груди й уже по тому — вершник, цього разу без червоно-білого мундира.

Чоловік різким рухом відкинув з чола злипле волосся; очі його стрімко оббігли подвір’я і затрималися на замкнених парадних дверях, на ґанку, з якого моїми стараннями зітерто були сліди запустіння…

Мене він не помітив. Я стояла за рогом, втискалася в стіну, бо ноги мої враз ослабли.

Він зіскочив з коня й кинув вуздечку. Два кроки, і ось він уже на сходах ґанку…

— Егерте!!!

Він озирнувся; я спіткнулася на бігу й простяглася на весь зріст, знесла голови десятку білих кульбаб.

У домі лунко ляснули двері й зарипіли сходи під поквапливими кроками.

* * *

Власна рука, що виводить крейдяні візерунки на підлозі деканового кабінету, здавалася Луарові вкороченою пташиною лапою.

Він поспішав. Там, за дверима, стояв Егерт Солль; його шепіт обволікав Луара, хоча слів не можна було зрозуміти. Луарів слух давно вже зробився вибірковим — він чув метушню стражників на сходах, сопіння дідка-служника, горобиний ґвалт під вікнами, навіть, здається, боязкі зусилля миші, що гніздилася поміж стін, — а ось слова Егерта Солля, сказані саме Луарові, втрачали зміст, просто лилися, як вода.

Та Луар слухав. Йому приємно було вловлювати в голосі Солля знайомі інтонації; він був у безпеці, він знав, що зустрічі не буде. Приємно дивитися на вогонь — але залізти в нього зважиться не кожен; Луар надто добре пам’ятав останню зустріч із колишнім батьком… Хоча ні, остання була в лісі, у стані Сови… Схрестити зброю не страшно. А ось той килим на підлозі каварренського дому, ворсинки, що розрівнюються… Він не хотів би пройти через це знову. Ні, годі.

Зараз він піде. Ці люди гадають, що зацькували його, як вовка, загнали в глухий кут. Ці люди звикли все вирішувати за допомогою свого заліза — і Егерт такий само… Майже такий. Він говорить щось важливе — шкода, що Луарові незмога зрозуміти. Але говори, Егерте. Говори, твій голос будить спогади…

Чорний пуголовок — слизька кулька з хвостиком. Тицяє в стінку ночов, лоскоче долоню. Здохлий мальок на обмілині, тьмяна срібна смужечка… Втиснутий у сніг відбиток могутньої лапи… Полози, що горять на сонці…

Знову ці ворсинки, хай їм всячина. А Солль говорить зараз особливо палко, особливо сильно…

Дзюркотіння водоспаду. Говори, Соллю…

…Але як хочеться зробити цю дурницю. Хай і марно — усі дурниці марні, а деякі ще й шкідливі… Бачити тебе. Егерте. Егерте…

За дверима запала тиша. Луар, збитий з ритму, здивовано підвів голову; тихо. Тихо. Поквапливі кроки; бурмотіння служника. Новий голос — незнайомий; тихо. І в тиші абсолютно виразний шепіт:

— Ламайте двері.

Пауза. Хрипке ревіння:

— Іменем правосуддя!

Луар замружився. Йому раптом стало страшно — начебто з-за дверей ударив тугий вонючий вітер. Ненависть, ось що це таке. Ненависть, що прагне виходу.

Ага, вдоволено кивнув Фагірра. Ось ми й підійшли до головного… Проклясти виродка ще замало. Треба ще й убити… Тому що хто вроджений помилково, вмирає завжди справедливо. Його смерть виправляє, так би мовити, невідповідність…

Загуркотіли двері. Ще удар. І ще. Розмірене кректання людей, що займаються важкою роботою. Бух. Бух.

— Навіщо? — запитав Луар розгублено.

Удари припинилися. Знову настала тиша. Дихання, що його Луар упізнав би з тисячі; рука його судомно стисла медальйон.

Попередня
-= 135 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!