Слава ЗСУ!

— Ти відчиниш, виродку? Чи мені взятися до тебе самому?

…Чорний пил. Гасне свічка — тонкий димок…

Йому схотілося не бути. Дві сили, що обрали його душу своєю тріскою, зліпилися воєдино: чужа воля, що відриває, і власне бажання зникнути, бігти геть…

Він кинувся.

…Боляче.

Після того, як завалилися стіни кабінету, після того, як вкрита малюнками підлога обернулася лійкою, після того, як злиття сил викинуло Луара в темряву, в нікуди, після всього…

Тіло його велетенським безформним слимаком стікало схилом — пекуче тіло. Вогненна маса; він чув, як тріскотіли, обвуглюючись, тендітні кісточки дерев, як плавилося каміння під важким черевом, він відчував спечений у кірку пісок. Він виливав заграву — червону пожежу до небес, він залишав по собі чорну пустелю, і крик його був розжареною сипучою хмарою…

А потім він отямився, і йому здалось, що лежить долілиць, із розкинутими руками, дивиться в зелений килим на підлозі. Старий килим із прим’ятими ворсинками…

Це була земля, що пропливала далеко під ним — зелено-сіра, огорнута туманом, з блискучими прожилками струмків і рівними квадратами полів. Він висів серед неба, й розкинуті руки його здавалися зсудомленими; він повернув голову й розгледів білу лопату з щільно сплетеного пір’я.

Від незграбного руху баланс порушився. Земля перекинулася на бік, і він побачив смугу узбережжя, за якою розстелявся нескінченний блакитний простір.

Йому не було страшно й не було весело. Він просто висів посеред неба з нерухомо розкинутими крильми. І тінь його пливла курною дорогою, і відображення його впало на воду круглого, немов чаша, озера…

…У круглій чаші стояла вода. По самі вінця. Він жадібно хлебнув, розлив, намочив сорочку; здригнувся. Напевне, від холоду.

Кімната слугувала, очевидно, за вітальню — велике, склепінчасте приміщення, від краю до краю якого тягнувся довгий дубовий стіл; Луар переривчасто зітхнув і опустився на край курного оксамитового крісла. Руки тремтіли. Пахло димом.

Очі його потроху звикали до півмороку; зі стін кімнати напружено дивилися похмурі, видовжені, ледь помітні обличчя. Тьмяне світло проникало з щілин у портьєрах; Луар підвівся, похитуючись. Йому було задушливо; він смикнув портьєру, як смикають затісний комір.

Ззовні пробився сонячний промінь, і хмара пилу, що раптом зметнулася, здалась Луару зграєю світлої мошкари. Він болісно примружився; золота китиця, що прикрашала портьєру, важко гойднулася. З бутона її випав і закружляв у промені сухий тарганячий трупик.

Луар відсмикнув руку. Тільки зараз йому спало на думку, що він без дозволу хазяйнує в чужому домі, в якому досі не бував, куди з’явився просто з неба…

Його пересмикнуло. На підлозі під кріслом валялося двійко білих пер.

Агов, ти, виродку.

Він почувався болісно важким. Як лава. Мостини стогнали й прогиналися під його кроками; двері відчинилися перш ніж він торкнувся бронзової ручки, і, роблячи крок, він знав уже й розташування кімнат, і вміст книжкових шаф, і те, що хазяїна нема й не буде. Портрети дивилися йому вслід; він не знайшов сили озирнутися, спіймати погляд людини, що застигла в першій від дверей важкій рамі…

А наступна кімната була залою, порожньою і сонячною, і тільки посеред неї стояло крісло; Луар зупинився, не відводячи погляду від білявої потилиці та розкладеного по широких плечах сірого каптура.

Слід було покликати — але губи його не складалися в заборонене слово. Батько…

Той, хто сидів, зітхнув і озирнувся. Луар здригнувся — впізнав своє власне, ледь змінене роками обличчя.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

…Яким би непомірно довгим не було життя — чи варто витрачати його на кидання камінчиків з мосту? Навіть якщо міст дуже нагадує вічність, горбату вічність із широким поруччям і замшілим черевом. Стільки років минуло — а міст залишається колишнім, і він, Руал, залишається колишнім, і виходить, вони в чомусь споріднені…

Він розгледів серед ряски коричневу жабу, ретельно прицілився — і стримав свою руку. Соромно. Мандрівному всевідаючому старцеві не пристало обстрілювати жаб… Хоча він не всевідаючий. Що є його знання? Так будь-який хлопчисько пророкує вам майбутнє: якщо в жабу, мовляв, жбурнути каменем, то вона плюхне та пірне…

…А що станеться з жабами? Що станеться, коли відчиняться Двері?

Він з зусиллям відірвав погляд від каналу; повз нього мостом прогуркотіла карета, лакей на задку здивовано скосив око на дивного старого, чий плащ войовничо відстовбурчував прихований від очей ефес.

Відчинила покоївка. Бездоганно чистий фартушок і червоні, спухлі, немов ошалілі від щастя очі: