знайди книгу для душі...
— Ні… Не приймають. Нікого…
— Я зачекаю, — він посміхнувся, і покоївка зніяковіла під його поглядом. — Час ще є… трохи. Я почекаю. Проведи у вітальню.
— Не приймають же! — скрикнула вона, відступаючи, проте, з дороги.
У домі пахло серцевими краплями.
Він налічив п’ятнадцять сходинок. На верхньому майданчику стояв хтось; він побачив спершу черевики, прикриті пеленою, далі тонкі пальці, що терзали шнурівку сукні, а вже по тому бліде перелякане обличчя. Танталь. Дівчисько. У домі Соллів. Тим краще.
— Не приймають? — запитав він діловито.
Вона переривчасто зітхнула:
— Вас… приймуть. А…
Вона затнулася. Пальці її облишили шнурівку та взялися до ґудзичка на поясі.
— Живий. На волі.
Її вії часто закліпали — як у людини, що ріже цибулю. Він узяв її за лікоть:
— Ходімо. Поклич мені Егерта.
Танталь ішла поруч, дивно скособочена, боялася поворухнути рукою, немов заціпеніла від його дотику. Він відчував її дрібний пульс; у його житті була безліч доторків, щоправда, все те — в далекій давнині. Дивне творіння природи — людське серце. Чи то страх, чи пристрасть — той самий шалений ритм…
Вони ввійшли до вітальні; він випустив її руку, сів на підлокіття крісла. Дівчисько залишилося стояти.
— Поклич же, — він заклав ногу на ногу. — Поклич мені Егерта. Ну-бо.
— Він зараз прийде, — сказали в нього за спиною. Він озирнувся.
Торія стояла, тримаючись рукою за портьєру; обличчя її залишалося цілком спокійним, але обман руйнували очі — червоні, як у покоївки, й напружені, як у Танталь.
— Із хлопцем усе гаразд, — повідомив Руал сухо. — 3 усіма іншими гірше… Торіє, я не впевнений, що тобі варто слухати нашу з Соллем розмову.
Вона різко видихнула повітря — чи то схлипнула, чи коротко засміялася:
— Йтиметься про мого сина?
Запала тиша. Губи Танталь безгучно вимовили ім’я.
Руал насупився:
— Не слід було давати йому таке ім’я. Це була кепська ідея… Ви думали про декана Луаяна, а вийшов Руал-перевертень.
— Який Руал? — жалібно запитала Танталь. Торія, здригнулася, кинула на неї швидкий застережливий погляд.
Він криво посміхнувся:
— Руал — це я. Руал Ільмарранен на прізвисько Брамник.
* * *
Вітер. Протяг із запахом пилу та старих книжок. Тінь у кінці коридору; звук зачинених дверей, поквапливі кроки. Зараз буде зустріч — але ні, знову лише тінь.
Візерунок сплетеного гілля. Напіввідчинене вікно, дух вогкої землі, бляклої трави…
Мій батько в землі. Сталеві кліщі залишаться в його могилі навіть тоді, коли тіло розсиплеться на порох.
(Так).
Крісло посеред порожньої зали. Порожнє крісло, і навіщось криничний ланцюг на підлокітті. Ланцюг зіслизає з глухим брязканням, згортається на підлозі в клубок, немов живий…
Який дивний дім. Обплила свічка всередині скляної кулі… І мовчить під шаром пилу замкнений клавесин. І мостини, що риплять на різні голоси, але те рипіння неприємно схоже на слова, повторені слова…
Звук дверей, що зачиняються.
(Ззовні).
Сходи під його ногами стогнали, повторюючи те саме незрозуміле словосполучення — чи то скаргу, чи погрозу. Віщун…
— Я ніколи не провіщав, — сказав Луар услід постаті, яка вислизала.
(Але ти бачив Великого Лаша).
— Але ти бачив великого Лата, — докірливо повторив голос з-під каптура.
У рівному, м’якому голосі невловимого співрозмовника Луарові почулась іронія. Не дивно, що Фагірра володів умами — такі точні й такі тонкі інтонації…
— Божевільного Лаша, — вимовив Луар повільно. Фагірра кивнув:
— Він міг зробити це вже тоді.
(Уже тоді).
Кроки, що віддаляються. Безгучно повертається ручка дверей; на старих сходах товстим шаром лежить пісок. Мушлі та сухі водорості, начебто сходами давно й довго біг струмок… А потім висох.
— Де буду я, коли ти ввійдеш?
(Скрізь).
— Де будеш ти?
(У тобі).
— Як у оболонці?
(Як у долоні).
Луар опустився на сходинку. По стовпчику поруччя спускалася багатоніжка.
(Ти Спадкоємець. Сила Луаяна та воля Фагірри, твого батька).
— Мій батько…
По піску зашелестів край довгополого плаща. Луар підвів голову; плащ цілковито приховував постать, а каптур закривав обличчя, тільки рукав відкинувся та оголив вузьку білу руку з татуюванням на зап’ясті. Цеховий знак учителя фехтування.
— Навіщо? — запитав Луар пошепки. — Мор… Ця колосальна могила… Навіщо?
Плащ зметнувся, ніби потривожений вітром — але вітру не було. Стонога зірвалася з поруччя й перетворилася на засохлий порожній колосок.