Слава ЗСУ!

Паскудний світ, подумала я. Флобастер з перерізаним горлом…

Туга впала на мене, як мішок. Повернутися назад. Повернутися в той день, в День Превеликої Радості, коли ми прибули в місто, сповнені надій… Повернутися б, та там і залишитись. А Луар…

— А чому ви не відчинили? — спитала я пошепки.

Даремно спитала. Здоровий глузд запізніло затулив мені рота: дурепа! Чи ж із тобою говорять! Прикуси язика!

Блукач повільно повернув голову — але так і не глянув на мене. Його очі зупинилися на Торії:

— Даремно ви так його назвали. Тепер він повторює… Але на відміну від мене — доведе до кінця. Незначний шанс… Але він ваш. І світ, взагалі, швидше ваш, аніж мій…

— Наш син, — сказав Егерт ледь чутно. — Наш.

Торія підвелася; на паперово-білу шию впав чорний локон:

— Нам не страшно й умерти, — повідомила вона майже весело. — Ми вже стільки разів…

— Вирішуйте, — зронив Блукач і підвівся теж. — А я, з вашого дозволу, хочу пити.

Він жестом зупинив Егерта, який потягся був до дзвіночка; ступнув до дверей, узявся за ручку — і озирнувся на мене. Ох, як він умів усе пояснити поглядом. Коротко й зрозуміло.

Мене ніби водою змило. Слід було піти раніше, треба було зміркувати самій і залишити їх наодинці.

Я зачинила за собою двері, обома руками вчепилася в свою зсудомлену посмішкою щелепу, намагаючись зірвати її геть; отут-то й з’ясувалося, що Блукач нікуди не пішов, що він стоїть поруч. У напівтемряві коридору тьмяно поблискував кручений ефес; я відсахнулася.

— Тобі справді цікаво, чому? — його прозорі очі виявилися зовсім поруч. — А як по-твоєму… Світ дійсно такий поганий?

Подітися було нікуди. Я перевела подих:

— Але ж іншого немає…

— А якби був? Раптом?

Гарний світ, подумала я гірко, — це світ, де Флобастер живий і Луар мене кохає…

— Уяви собі, — у напівтемряві блиснули його зуби, — що ось десяток кроликів грається на галявинці… І всім добре. Ось приходить лис… І перегризає комусь горло. Страшно, кров на траві, хрускіт кісток… А що інші, ті, хто залишився живий? Радіють. Тому що гостріше відчувають життя… Насиченіше. Світ, де неможлива смерть… Прісний. Так?

— Не знаю, — сказала я глухо.

Далла здивовано дивилася на нас із нижнього сходового майданчика. Кролики радіють життю… Але якщо вже лис занадився, то завтра може бути чия завгодно черга. Кролики ж бо всі однакові… А люди часом не можуть жити після втрати того, хто поруч. І думають: краще б це був я.

Блукач дивився й мовчав. Я теж мовчала під його поглядом; нарешті його рука схопила мене вище ліктя:

— Я мушу напитися… Ходімо в кухню, а ти скажи мені поки… Якби ти була Брамником — відчинила б?

Я дивилася під ноги. А що мені, справді, цей світ? Цвинтар добрих намірів… Та широка калюжа на роздоріжжі, звужені очі Луара… Тарілочка з мідяком на денці. Прим’ята трава перед лігвищем Сови…

— Не знаю, — я проковтнула грудку. — Але ви ж бо не відчинили?

Він дзвякнув кухлем об стінку цебра з водою. Закинув голову; дивитися, як він п’є, було вже задоволенням. Флобастер сказав би — «артистично п’є». Смачно, красиво й разом з тим жадібно — мені теж схотілося води. Безсторонній старий — і життєлюб, виявляється…

— Я хотів тобі сказати, — він витер губи, — тільки тобі… Якщо він піде до дверей, але не виконає… не здійснить, не відчинить… Тоді на нього чекає смерть. І жахлива смерть. Я знаю… Мене витяг із Передсвіту Ларт Легіар. Але я — не Ларт, я так собі, маг-не маг… Я його не витягну. Вирішуй ти теж. Або він відчинить і… зіллється, з’єднається з Тим… Або вмре, як я сказав. Ти думаєш… що краще?

З опущеного кухля в його руці капала вода. Кожна крапля розпливалася на підлозі, як маленьке чорне сонце.

— Не знаю, — сказала я сухим ротом. — Не знаю.

* * *

Три свічки на низькому круглому столику. Мостини, що вгинаються під ногами. Він почувався важким, незвично потужним і тому неповоротким — а баритися не можна, хтось, що оселився в свідомості, квапить і під’юджує, швидше, швидше, ось уже від нетерплячки тремтять руки, ніби йшов по безводдю й зустрів струмок…

Три вогні зрослися в один. Ось. Ось воно; Амулет на мокрій долоні. Химерний отвір, залитий вогнем. Світлі ворота…

Потрібно тільки зробити крок. Перший крок.

Вогонь огорнув його від голови до ніг. Мереживні язики спліталися, як стебла плюща, лягали на плечі царською мантією, спадали, немов складки небаченого вбрання… А потім вогненні ворота залишилися позаду, знову на долоні, але вже позаду, й Амулет безсило захитався на своєму ланцюжку.

Луар стояв перед безоднею. Праворуч і ліворуч темніли застиглі водоспади тканин, а над головою не було ні неба, ні стелі. Біля ніг — чотири круглі мідні монетки, прибиті в ряд до старих, темних, розсохлих дощок, які безгучно приймали кожен крок.