Слава ЗСУ!

Швидше. Швидше. Я так поспішаю.

Хробачок, що дряпає в душі: швидше! Вгамуй мерщій свою спрагу. Зараз…

Він озирнувся.

Двері. В кінці довгого коридору між тіней, що падали згори Там…

Швидше, але не озирайся. Зробив крок — не озирайся, тільки вперед. Іди.

І він пішов. Під його вагою дошка напружилася, як натягнутий лук.

Не озирайся.

Ось так. І жив хлопчик, і був він щасливий… А біля порогу його дому… Чарівне, симпатичне цуценя в холоднечу знайшло в заметі закляклий котячий труп… Воно думало, то іграшка. І воно гралося…

Море любові. І ось тебе викинуто на каміння, тому що ти не дельфін, а пацюк… Здохни.

Або ось, купа сміття, і на краю якогось ящика — висохла троянда. Чорною головою донизу, сухі колючки відстовбурчені на стеблі, грубому, як тростина… До чого це?

Сонце, червоне, ніби колесо. Мати повертається додому, й сонце лежить у неї на голові, неначе багряна таця. Тонкі руки, тонкі пальці, білі й холодні, запах зими та свіжості, і — «стривай, простудишся, я з морозу»…

А там цуценя бавиться котячим трупом. І довго, довго бавитиметься… Але я не побачу. Вікно вкрилося памороззю…

Свічку задмухали… Так, я пам’ятаю. Ім’я — як звук крапель. Напівстертий грим на щоках… Я витатиму над землею, я буду Тим, Хто Прийшов Ззовні — але тебе я пам’ятатиму, й кожна згасла свічка поверне мені твій запах. Я зумисне гаситиму їх, задуватиму багаття й пожарища — але й ти все сказала, хіба не так? Я не маю сили, щоб змінити те, за що ти дорікнула мені. Я взагалі нічого не в змозі змінити…

Двері.

Ого, ще й як у змозі. Одна велика зрада… Або зміна. Те саме. Той, що змінив… Той, що змінює… О Небо, збережи мій розум. Ти, Сило, допоможи мені…

Двері!

А ти, сестричко — ти не зрозумієш мене. Ти надто мала… Залишайся такою. Як би я хотів бути таким, як ти… Твоїм братом, але близнюком. І вічні п’ять років…

Останній крок. Так близько… Велетенський іржавий засув горнеться до рук. А там, за Дверима…

Це я. Це я чекаю на тебе. Це ти чекаєш на себе оновленого, себе сьогоднішнього. Ну ж бо.

Збіговисько короїдів у тілі цих дверей.

Хочу послухати, як риплять твої завіси.

* * *

…І Алана теж відчувала — тому була незвично тиха й покірлива; всі ми сиділи, щільно пригорнувшись одне до одного.

Блукач стояв до нас спиною — а його оголена шпага лежала на підлозі, начебто стрілка баштових дзиґарів.

Останні хвилини.

Переривчасто зітхнула Торія.

Про що він подумає в ту мить? Перш ніж стати чудовиськом? Про що згадає і чи згадає взагалі? І про що подумаю я, коли світ нахилиться, ніби шахівниця за мить до падіння?

Я дивилася на його обличчя немов із висоти пташиного польоту. Пологі пагорби, два сірі озера й запах диму… І я залишила все, що любила, та так і не дочекалася прощення…

Шпага Блукача здригнулася на підлозі — чи мені здалося? Сіпнулася в моїй руці долоня Алани; Блукач наступив ногою на клинок.

Щось глухо промовила Торія; мені почулося ім’я Луаяна.

Темна напруга. Невідомим мені способом високий старий шукав у павутинні часів і просторів одну-єдину людину; ця праця була важка. Всі ми відчували каторжні зусилля Блукача; слідом за ним і я напружилася, потяглася, бажаючи допомогти, прийняти на себе частину… ноші… вантажу… впрягтися в цю лямку, відчути плечі Егерта й Торії, побачити попереду стрибучий хвостик — пучечок волосся Алани, яка біжить…

Секунди тяглися, як гумовий джгут.

— Кличте, — зронив Блукач крізь зуби. — Кличте його… Тому що він уже на шляху. Він напередодні. Кличте ж!!!

Мовчазна мить тяглася довго, начебто всіх нас помістили на картину й ми сидимо безмовні, як на парадному портреті, лише губи Егерта…

— Луаре! — голосно крикнула Алана, і її зойк відгукнувся в мені луною, як у порожній величезній залі. — Луа-аре!

І запала темрява.

Мого чоловіка не повернути. Ніколи… Тому що Той, Хто Ззовні, не залишить у ньому ні краплі людського… Або — жахлива смерть. Загибель Луара проти загибелі світу…

…Мені начхати на світ. Але ти — ти повинен залишитися колишнім. Таким, який ти є. Щоб ти жив, але… Не ставай Ним! Я не можу вибирати… Я хочу від тебе… Нехай він буде онуком Фагірри — мені байдуже, але не… Луаре, почуй. Почуй…

Твій подих. Подих нескінченно стомленої й щасливої людини. І моя гордість — але ж я тебе врятувала…

Врятувала?!

І тоді все, що народилося в мені, сплелося в болісний гарячий клубок.

Сліпа плівка, що розділяла нас із Луаром. Плівка, що заліпила очі. Завіса часів і відстаней, Двері на іржавому засуві… Але те, що в мені, рветься, проривається, як трава крізь камінь, як пташеня зі шкаралупи. Нема нічого сильнішого за життя, а моє життя — це…