Слава ЗСУ!

…Вони ввірвалися до мене в свідомість, як вривається вітер у розчинене вікно. Думки Торії здавалися синіми. Це були гори темно-синіх хвиль, силою та волею своєю порівнянних із океанськими. У душі Егерта жило жовто-червоне місиво з чорними западинами. Гаряче й хворе бажання — умерти за іншого й тим самим повернути його… Алана почувалася зеленим і теплим, вона хотіла дивитися й торкатися, відчувати руки на плечах — і ще якийсь ставок, кораблик на воді, білі гусаки…

ТОРІЯ

…Я пам’ятаю, як твоє серце билося в мені. Озирнись.

Струмки теплого молока бризкають, стікають на дно склянки… Навпіл із кров’ю. Як полуниця зі сметаною. Розтріскані соски й щоденний біль — чому ти знову не допив, адже груди ще повні? Патьоки молока на підлозі… Заплющуються очі. І падає важка голова, перекидаючи склянку з білим молочним денцем… Скільки ще зціджувати? Спи.

Усе, що я пам’ятаю про тебе, усе, що я знаю про тебе, усе, що я про тебе відчуваю, — в мені, як плід, навіки. Ніякий кривавий інструмент не позбавить мене, хлопчику, цього згустка. І я кличу — озирнись.

…Батьку Луаяне. Змилуйся над нами. Прийди з пагорба, де стережеш Мор… Прийди з-під сталевого крила, що закрило тебе від сонця… Прийди, пожалій свого онука. Свого онука…

ЕГЕРТ

…Озирнись. Ти, що стоїш між мною і моєю смертю. Ти, що не носиш у собі моєї крові. Мій сину. Я багато разів умирав за тебе — зможу й ще. Я зраджував тебе — але є межа, перед якою і зрадництва безсилі. Я ладен прийняти на себе всі твої шрами — тільки озирнися, синку…

БЛУКАЧ

…Дуже велика гірка чаша. Нічого, він пив дещо гірше… За все його життя солодкого було якихось кілька крапель. Якісь форелі у світлій річці, якісь мурашині бої на гарячому білому піску, чиїсь руки на очах, чиїсь губи…

Вона чекає. Вона на порозі.

Усе життя його винагороджували нізащо й нізащо карали… Від нього чекали не того, що виходило потім. Після давніх потрясінь його життя текли, переливаючись одне в одне, без несподіванок, рівно, як доглянута дорога… Життів було, здається, кілька, він збився з ліку ще з першого разу… А тепер, можливо, настає кінець…

…Я хробак. Мокриця. Ларте, поможи…

Тепер той, інший, хлопчик зі схожим іменем стоїть на одвічному колі… Він обере свій шлях, коло змінить форму, світ зміниться або загине…

Ох, як набридли ці патетичні фрази. Загибель світу… Загибель…

О Небо, знову. Задушливо… Не треба! Ларте… Допоможи. З’явися зараз і допоможи мені, я слабкий… Я старий і кволий, я не маг… Ларте, прийди, з’явися з могили, зупини!

І я теж билася об свою плівку. Всі ми билися об свою плівку, намагаючись прорватися туди, де був зараз він; наші душі розбивалися, ніби мухи об зачинене вікно.

І я була Блукачем. Він бачив більше — але стояв до нас спиною, і тільки короткі невиразні уривки…

«І вона ввійде, і Брамник відчинить, і стане їй слугою і намісником…»

«Петля туману на мертвій шиї. Бачиш, із неба здерли шкіру… І вода загусне, як чорна кров…»

«І вона ввійде!»

«І вона ввійде!»

«І вона…»

І тоді клубок, що стояв у мені, вирвався назовні.

Те, за що не страшно вмирати. За що навіть весело вмирати — та хоч зараз, тільки…

До однієї істоти.

Чотири інших істоти…

І цей Блукач із випаленою душею, що в маренні повторює ім’я…

…якого я ніколи не чула.

І ящірки. Маленькі золотаві звірята на підлозі, на столі, на моїх колінах…

Ящірки з чужого марення.

…і що болячіше, то міцніше сплітаються пальці.

Приречені. Назавжди. Приречені на цей біль…

…і слава йому.

* * *

Праматір дверей.

Грань між світом і тим, що Поза.

Прообраз твій — біля кожного порогу. За порогом — Двері.

І на порозі — Брамник.

Я, Брамник, хочу почути, як риплять твої завіси.

Я хочу побачити, що буде зі світом і що постане на його місці.

Я хочу…

Не озирайся. Там попелище. Запізно.

…Обвуглений сад із горілими трупиками солов’їв. Так влаштовані павуки, що живуть у цій банці, такій величезній, що горлечко її здається небесами… Ось тягнеться довірлива рука, бажаючи, можливо, доторкнутися чи погладити, — і ось її припікають розжареним залізом. Навіки… Тому що той, хто я, ніколи не буде зрозумілий тим, хто не я. І кожен із нас — голка в тілі іншого, голка, здатна відчувати біль…

Подушечка з пичкою, що сміється. Голки в щоках, голки в очах…

Звідтоді, як я втратив себе… Я втратив себе. Частка мене залишилася там, у залитій сонцем кімнаті, де можна співати, сміятися й плакати, знаючи, що тебе почують…

Як важко рухається засув. Як важко ти дихаєш — там, за Дверима; ти стомився чекати? Ти виявляєш нетерпіння? Ти, в кого в запасі вічність?