Слава ЗСУ!

Вічність — як порожня кімната. Сумне заняття — тинятися там з кутка в куток

У мене тремтять руки… І теж не терпиться. Маленький хробачок у душі — той самий. Мишка, прив’язана до ніжки стільця; її біль — моя влада. Кат, син ката…

А чому ти дотепер не тут? Стільки разів уже був? І ніхто не відчинив?

Миті — як пісок. Учора я ввійду, завтра народився ти.

Ніхто не зажадав правити світом? Разом із тобою? «І Брамник відчинить і стане їй слугою та намісником»? Де твої намісники, Сило?

Тільки двічі. Третя спроба — чарівна.

Ти жартуєш… Ти не любиш магів. Вони огидні тобі… Але я так і не став магом до кінця. Я — маг-не маг… Як Руал Ільмарранен…

Вогненну лаву він зміняв на сльози та шмарклі.

Якщо я не впущу тебе… Ти прийдеш знову?

Впустиш. Ти для цього народжений. У тебе нема іншого шляху. Швидше.

Зізнайся — прийдеш?

Я ввійду. Я ввійду! Хто б не був… Ти граєшся не з вогнем навіть, а… не жартуй. Швидше, Луаре.

Не гнівайся… Звичайно, я відчиню. Один тільки раз озирнутися.

Не озирайся. Там порожньо.

Один погляд у цю порожнечу, що колись була життям.

Ні.

Один погляд…

Ні!

Там…

Нічого. Попелище. Ні! Не…

Вибух.

Тріснула плівка. Тріснула й розповзлася, скручуючись у рурочки, осідаючи…

До ніг Танталь упала зазубрена дзеркальна скалка.

Несамовитий заклик. Заклик із останніх сил — Луаре…

Він озирнувся.

Примара долоні на залитому дощем склі. Ниточка диму над погаслим світильником. Вологий пісок, ноги провалюються по кісточки, книжковий пил, дзенькіт клинків… Вузька труна, що пливе над сходами, вежі, що відбиваються в річці, мокрий прапор, що обліпив обличчя прапороносця…

Білі до блакиті подушки. Складка…

Зморшка на її обличчі. Тендітні суглоби білих пальців.

З останніх сил простягнені руки. Дотягтися…

Зім’ята трава. Тріска в потоці…

Луаре!!!

— …Врятуй! — кричала я Блукачеві.

Губи старого безгучно ворушилися, і я розуміла слова. Два шляхи. Тільки два… Впустити або вмерти. І якщо він обере…

Щоранку, коли теплі промені, коли теплі губи, коли рука, що відкидає фіранку… Щовечора, коли багаття у дворі, коли книги й лампа, голоси, жовте світло твоїх вікон… І все це…

Два шляхи.

Зупинися!

Засув завмер, потім востаннє заскреготів…

…і впав, звільняючи вхід.

Блукач відсахнувся, затуляючи очі руками. По моїх думках різонув його безгучний крик; хвиля жаху, сірого й твердого, ніби наждак. І дитяча рука в моїй долоні відразу зробилася холодною, мов лід. І шпага на підлозі забилася, начебто змія, що її душать.

«І дерева спіймають у липке павутиння гілок… І земля закричить разверзнутими ротами могил…»

Далекий, нестерпно моторошний звук. Затикай вуха.

Двері відчинилися…

Двері.

* * *

Тепер ти дорослий, сказав Фагірра. Тепер ти прийшов туди, куди я все життя мріяв дістатися. Тепер ти — мій спадкоємець; я бажав стати Брамником і чинив заради цього криваве безглуздя, але Прибулець Ззовні не стояв на ту пору біля порогу, і я програв. Але ти — ти моє продовження, ти зробив те, до чого я прагнув і за що я вмер, ти став тим, ким мені стати не довелось. Я пишаюся тобою, сину. Ти гідний могутності…

Засув заскреготів і впав, звільняючи вхід.

Двері гойднулися.

Ніхто не любить порожнечі. Посуд мусить бути заповнений, а ти, Луаре, посуд…

Не вітайся через поріг.

Рипіння… цих завісів…

…Мишка, прив’язана до ніжки стільця.

Луаре, Луаре, Луаре…

Ви кличете мене. Я відчуваю всіх вас, але Двері — Двері вже відімкнуто. Іржавий засув не посунути назад… І Ти, що насправді я, вже робиш свій перший крок — увійти й запанувати…

…запанувати в моїй душі.

Ти, Що Прийшов Ззовні. Ти думаєш, що той, хто зачав мене в підземеллі, вже звив гніздо для тебе? Він чекав тебе й намагався прикликати — і в нагороду отримав смерть, а тепер вселився в мене, спадкоємця? Брамника? І тепер ви зустрінетеся нарешті, з’єднаєтеся — в мені? Ім’ям замученої мишки?!

І осліплений болем і люттю, я впущу тебе в свою душу? І зречуся?!

Рипіння цих завісів. Як холодно зовні. Як холодно.

І тоді людина, що стояла на порозі, піднесла руку.

Медальйон, Амулет Віщуна, золота річ… Бура, вкрита іржею пластинка. Найдорожче, що…

Ні, це не таке вже й дороге.

Мамо… Я хочу бути дощем і змити твої сльози. Я хочу бути травою і стелитися тобі під босі ноги, щоб ані камінчика не трапилося тобі на шляху.

Егерте… Я прийду в твої сни. Я стану лампою на твоєму столі, спалю твій біль. Подивися на ґнотик довгої зимової ночі — й ти почуєш, як я кажу тобі: батьку.