Слава ЗСУ!

І ти, чиє ім’я схоже на моє власне, вивернуте навиворіт; ти, що блукаєш дорогами врятованого тобою світу. Я схиляюся, Блукачу, але не в змозі повторити твою долю.

Танталь… Ні, я нічого не скажу тобі. Ти знаєш сама.

…Ось я біжу весняною вулицею.

(СЛУХАЙ МЕНЕ, ТОЙ, ЩО ПРИЙШОВ ЗЗОВНІ. СЛУХАЙ ОСТАННЬОГО ВІЩУНА).

Мокра бруківка виблискує кожним каменем… І в кожному відшліфованому камені відбиваюсь я.

(ЗНІМАЮ ЗАСУВ І ЗАМИКАЮ АМУЛЕТОМ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ).

А ти біжиш назустріч… І кумедний старий плащ у твоїх руках сплескує пришитими сивими патлами — як прапор.

А ти — ти чекаєш, смієшся й чекаєш… На твоїй шиї сузір’я родимок, і у волоссі твоєму не видно сивини. Навіть єдиної ниточки. На світі нема нікого кращого за тебе.

І ти теж чекаєш. Ти, що колись підняв над вежею обложеного міста мою дитячу сорочку. Візьми Алану на руки, щоб я краще бачив її.

(СТВОРЕНИЙ У СТОЛІТТЯХ І ПРОНЕСЕНИЙ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ СКАРБЕ ВІЩУНІВ, ТВОЯ СИЛА).

Ідіть до мене. Ідіть усі до мене… Дощ буде тільки ввечері, а до вечора так далеко… І весна ще довго не скінчиться… І чиста бруківка. І чисте скло. І струмок під твоїм підбором.

(ЗАЧИНИТЬ НАВІКИ Й ЗБЕРЕЖЕ).

І небо. Небо.

(Я СТАЮ НА СТОРОЖІ ТАК САМО, ЯК ДІД МІЙ, ЛУАЯН. ІДИ Ж, ТОЙ, ЩО З’ЯВИВСЯ ЗЗОВНІ, — ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ!)

Я… дуже… всіх…

(ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ. ТУТ ВІЧНОЮ ВАРТОЮ СТОЇТЬ ОСТАННІЙ БРАМНИК, ОСТАННІЙ ВІЩУН…)

…і твій, Егерте, син.

(НАВІКИ!)

ЕПІЛОГ

Ворота відчиняються на світанку, щоб на вузькі міські вулички могла осісти курява далеких мандрівок.

Молода жінка проводжала його до першого перехрестя; на роздоріжжі обоє зупинилися, щоб попрощатися.

Невловима грань літа й осені. Сухий шлях, тепле каміння на узбіччі та стомлена від спеки, наполовину випалена сонцем трава.

— Він не повернеться? — жінка дивилася вдалину. Слова її здавалися чи то запитанням, чи вироком.

Старий знизав плечима:

— Хтозна… Ніхто й ніколи не ставав на варті біля Дверей.

Жінка підвела очі до неба, начебто бажаючи в обрисах хмар побачити отвір дверей і людину перед ним.

— Його час змінився, — повільно сказав старий. — Але щомиті він пам’ятає…

— Не треба, тихо відгукнулася жінка. Ми

чекатимемо.

— Так, — легко погодився старий. — Звичайно.

Полями повзли драні тіні хмар.

— І на вас ми теж чекатимемо, — сказала жінка.

Старий посміхнувся:

— Ні. Я не повернуся.

Жінка помовчала. Глянула йому в очі:

— Люди чекають… Не обов’язково для того, щоб дочекатися. Правда?

— Правда, — сказав він серйозно.

Іти шляхом простіше, ніж нерухомо стояти й дивитися в спину тому, хто йде. У його житті було й таке — він стояв і дивився, як постаті людей на дорозі віддаляються, дедалі меншають; незабаром кволий лісочок поглине їх зовсім, а він і далі стоятиме та дивитиметься…

Тепер він іде — і відчуває за плечима довгий погляд.

А випалена сонцем трава отримала короткий перепочинок — перш ніж висохнути й пожовкнути, вона зазеленіє знову. Маленька весна на самім початку осені. Павутиння, що летить за вітром…

Вічна гіркота втрати й вічне щастя бути собою. Світ змінився знову — і він змінився, вкотре вже, й нескінченна низка його життів підходить, нарешті, до свого природного завершення. І як добре, що це все-таки трапилося з ним — він умре, а виходить, зараз він живий…

Жива земля. Живе небо, повне птахів і хмар. Цей дивовижний, вкотре вцілілий світ… Живий. Немов пишно прикрашений, щедро заставлений стіл.

І старий посміхнувся, закинув порізане часом обличчя до вигнутого куполом синього неба. Білі хмари звернули до нього свої пухкі, доброзичливі рильця.

І він пішов далі.

Світ прорізано обрієм, і всі шляхи прагнуть за край його, розбігаються з-під ніг, як миші, і важко зрозуміти, починаєш ти шлях, а чи вже повернувся.

Світ не пояснює, навіщо.

І тим він гарний.

Тому що кожен може внести в нього свій власний таємний зміст.

Столи накриті для всіх. Остання пісня осіннього коника…

Але прийде й весна, якої він, старий, швидше за все, не побачить.

І хіба без нього квітучі гілки стануть не такими білими? Хіба без нього зблякне листя, хіба охолоне сонце? Хіба не відродяться старі надії й не народяться нові? Хіба ті, що лишилися за спиною, не будуть щовесни чекати — з новою силою?

Залишені позаду. Ті, що подарували йому життя…

І він рушив далі. І крокував, поки невиразний наказ не змусив його зупинитися. Попереду, на дорозі…

Остання літня ящірка. Зелене звірятко з лукавими намистинками очей. Витончена спинка, розкішний довгий хвіст. Кокетливо схилена луската голівка.