Слава ЗСУ!

— Е-е, хлопче, таж у тебе діра в кишені! Дивися, лише одна монетка й залишилася!

На очах Трире-простака виступили справжні сльози. Публіку сколихнув новий вибух реготу; тільки Луар стояв без посмішки, ніби кам’яний острів у бурхливому морі. Йому було шкода Трире.

Один за одним пройшли ще кілька коротеньких фарсів. Луар, як і досі, не сміявся — однак стояв, ніби приклеєний. На помості змінювали один одного хитруни та дурні, лиходії та жертви — і тут, і там виникало горлате, як півень, дівчисько. Разом із сукнею воно щоразу міняло обличчя — з глузливим виразом танцювало на гребені куражу, іншого разу видавалося нестримним, ніби шипуче вино, що юшить із горлечка; партнери миготіли, як карти перетасованої колоди. Часом Луарові здавалося, що перед ним розкладають великий і яскравий пасьянс.

Нарешті сухорлявий парубійко, який ще навіть не встиг відхекатися після голосної сценічної лайки, зіскочив з помосту зі своєю тарілочкою; цього разу дзвякання виявилося куди бадьорішим, у жменьці мідяків поблискувало й срібло. Луар затупцював, знову відчуваючи ніяковість; потім обережно поклав на тарілку золоту монетку, кивнув обімлілому хлопцеві й подався геть.

* * *

За завісою Муха штовхнув мене ліктем:

— О, там шляхетний зі шпагою стоїть… Хоч би засміявся разок, еге ж?

Я змовчала. Я помітила «шляхетного» раніше; Муха, на відміну від мене, не підозрював, що, можливо, на нас насуваються ще більші неприємності. Заспокоювало одне — його чудового батька поблизу не було, полковник Солль — не голка, його просто так на площі не сховаєш.

— Ішов би собі, раз не подобається, — бурмотів під ніс Муха. Я переодягалася, шаруділа безліччю спідниць, зопалу встромляючи в себе шпильки та охкаючи крізь зуби, — Муха навіть не дав собі праці відвернутися. Він взагалі мене не бачив — перед ним стояла не напівоголена дівка, а старий товариш, який виконує звичну роботу.

— За «Єдинорога» мало дали, — і далі бурмотів Муха. — А зараз іржуть — то розщедряться… Хоч би трішки… покрити… витрати ті…

Я знала, як мучиться бідолаха через історію з галантерейником і витратами, до яких вона спричинилася. Добре, якщо відвідини Солля-молодшого не обернуться новим лихом.

Я стисла зуби й чесно відпрацьовувала фарс за фарсом; мій старий знайомий не сміявся, але й не йшов, і з кожною хвилиною мені ставало важче на серці.

Нарешті мокрий від поту Флобастер звелів Мусі вирушати по платню. Крізь завісу я розгледіла, як Солль-молодший кинув щось на тарілку; коли Муха повернувся, очі його були завбільшки як блюдечко для грошей:

— Оце так-так! Стояв, хоч би раз засміявся!

І тріумфальним жестом Муха підняв над головою новеньку золоту монету.

У мене було рівно дві секунди, щоб зміркувати й зважитися.

— А-а! — заволав Муха. — Ти що робиш?!

Я стисла в кулаці відвойований золотий, відкинула запинало й зіскочила на землю. Вслід мені летіли крик скривдженого Мухи та густе Флобастерове «Стули пельку!»

Юрба розходилася; на мене здивовано косували, хтось засміявся та спробував заговорити. Я не вдостоїла бідолаху відповіді й уже за якісь секунди була на місці, звідки спостерігав за виставою Солль-молодший. Тепер там було порожньо, тільки жебрак біля стіни охоче простяг до мене руку та завів своє «Подай». Я розгублено озирнулася — й побачила спину, яка віддалялася завулком за квартал від мене.

Мої черевики вдарили в камінь бруківки. Для того, щоб швидко бігати, треба точно знати, куди й навіщо біжиш.

Він сахнувся — слава Небу, це справді був він, я не поплутала його спину ні з якою іншою. Я присіла в реверансі й спробувала вгамувати скажене дихання; він очевидячки не знав, чого від мене сподіватися — й дивився, мабуть, навіть із побоюванням.

— Пане… — пробурмотіла я, смиренно опускаючи очі. — бідні комедіанти… не заслуговують настільки високої платні. Ви, напевне, помилилися з монеткою, — і я простягла назад його золотий.

Він зачудувався й довго мовчав, переводячи погляд з мене на монетку та з монетки на мене. Потім сказав повільно й обережно, начебто пробуючи на смак кожне слово:

— Ні… Чому ж. Я думав… Що ця винагорода… саме відповідає.

Йому було ніяково; він не знав, що казати далі, варто зі мною прощатися, чи можна просто повернутись і піти. Я присіла ще нижче — у вдячному пориві, і, дивлячись знизу вгору на його обличчя, остаточно впевнилася, що він не тримає на мене зла.

І ще я чомусь вирішила, що дозвіл бургомістра майже в нашій кишені.

* * *

Їхали весело. Флобастер, незвично говіркий і жвавий, правив переднім візком; я сиділа за його спиною, укрита запиналом від осіннього вітру. Назовні стирчала тільки моя голова, яка гордовито й самовдоволено споглядала все навколо; пиха та замилування собою не сходили з мого обличчя ось уже кілька днів, і з цим анічогісінько не можна було вдіяти.