Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Луар сповільнив крок. Подібні думки навідували його не часто — але по їх відході завжди лишалося невиразне занепокоєння навпіл із якимось хворобливим збудженням; ось і зараз йому ні з якого дива примарився пильний погляд, кинутий йому вслід зовсім незнайомою людиною.

Кілька секунд Луар лаяв себе за дивну вигадливість і присягався, що не озирнеться; але таки не витримав — незнайомець був літній, байдужий, дивився, звичайно, повз Луара, на вітрину ювелірної крамниці. Мабуть, він збирався показати оцінювачеві якусь прикрасу — з долоні його звисав золотий ланцюжок…

На мить Луар насупився. Йому здалося, що він уже бачив цю людину й саме так, із ланцюжком — тільки не вдавалося пригадати, де й коли…

Цієї миті повз нього пройшли дві городянки — радісні та жваві, вони весело теревенили на всю вулицю, і Луар ясно розчув слово «комедіанти». Він здригнувся й забув про золотий ланцюжок; слідом за парою городянок поспішала компанія хлопчаків, далі якийсь пристойний з вигляду пан із вдавано байдужим виразом на обличчі, який буцімто гуляв тут. Вулиця несподівано стала багатолюдною — і Луар майже не здивувався, коли на перехресті, що відкрилося перед ним, виявилась невелика юрба. Посеред неї здіймався поміст, з обох боків підпертий критими візками. З помосту долинало дзвінке:

— Як чаклун серця не має
І замучити бажає
Мене, ніби пташку кволу —
Нехай знає, що в могилі
Я про тебе, друже милий,
Не забуду в чорній ямі,
Про того, кого кохала…

Декламувала дівчина — тонка, як стеблинка, з розсипаним по плечах білявим волоссям; ніжний голосок цілком байдуже перелічував найпалкіші обіцянки. Луар зрозумів, що вже наступної хвилини його здолає нестерпна нудьга.

Він вирішив іти — але все-таки стояв, розмірковуючи та поглядаючи то в один бік, то в інший; п’єса благополучно добігла кінця, якась дебела пані з публіки втерла сльозу. Актори розкланялися, з помосту зіскочив парубійко років шістнадцяти й пробігся по колу з бляшаною тарілочкою; почулося ріденьке дзвякання мідяків об денце. На обличчі парубійка проступило настільки очевидне розчарування, що Луар не втримався й кинув срібну монетку. Хлопець трохи повеселішав, зійшов назад на поміст і оголосив, що зараз шановна публіка побачить фарс про Трире-простака.

Луар посміхнувся. Давно-давно, коли батько мало не вперше взяв його… На полювання? Чи це було щось на кшталт військового параду? Луар запам’ятав тільки сонячний день, багато коней, густий кінський дух, синє небо та каштани, що падали на дорогу. Луар був у сідлі за спиною батька, цілий світ лежав унизу, маленький і яскравий, як малюнок на покришці скриньки. Дорогою назад кавалькаді зустрівся якийсь ярмарок — Луар точно пам’ятав, що мандрівний театр грав саме цей фарс, про Трире-простака. Простак іде з базару, де продав корову, а на шляху йому зустрічаються всілякі хитруни та видурюють потроху всі його грошики…

Над головами публіки вереснув дитячий голос — строга нянька відтягала від віконця паливоду, який мало не випав звідтіля. Горщик з квіткою не втримався на підвіконні й зірвався вниз, щоб із дзенькотом розколотися об бруківку; жебрак, який сидів під вікном, ухилився зі спритністю, несподіваною для каліки, й відразу вибухнув голосною лайкою. Надтріснутий крик жебрака на хвилину перекрив голос Трире-простака, високого чоловіка років п’ятдесяти; той розлютився й заревів, як ціла череда, котру ведуть на бійню. Публіка зааплодувала; Луар повернувся й пішов геть.

— То де ж п’ять монет, коли тут всього чотири! — продеренчав йому в спину старечий голос.

Так рибина ковтає присмаченого хробаком гачка. Луар, здригаючись, озирнувся.

Баба з головою втопала у просторому плащі, назовні стирчали самі сиві патли. Танцюючи та присідаючи, оточуючи нещасного простака відразу з усіх боків, стара мерзотниця витягала з нього монету за монетою — Луар відразу уявив, яке в неї може бути обличчя. Нахабно усміхнена пика запеклої крутійки…

— Та де ж чотири, коли три монетки всього! Порахуй гарненько, тюхтію!

Трире-простак щосили намагався зосередитися. Маленькі очиці його напружено кліпали; Луар спіймав себе на якомусь співчутті — Трире був зараз його побратимом по нещастю: його ось так надурила ця сама баба, це він, Луар, тюхтій…

Відчуття спорідненості з персонажем фарсу розсмішило його; він посміхнувся — вперше від початку вистави.

Втім, решта публіки вже давно надривала пупи. Пристойний пан забув про пристойності, та так, що ненароком пустив вітри. Відразу ж слідом за цим він почервонів, як троянда, і злодійкувато озирнувся — на щастя, серед загальних веселощів майже ніхто нічого й не почув.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!