Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Блідий Муха не пручався, коли двоє червоно-білих чудовиськ схопили його за обидва лікті; вискочив Флобастер — та так і завмер з роззявленим ротом, він-бо не бачив, як усе було. Бачила я.

Тільки тепер я зрозуміла, які охоронці порядку зблизька. Вони пахли залізом, часником і казармою, брови в обох були по-особливому вистрижені, й вони ні про що не збиралися говорити — начебто поглухли.

Не пам’ятаю, що за слова я їм казала. Здається, хапала їх за негнучкі рукави мундирів, здається, навіть посміхалася; хтось із юрби, що вже потроху зібралась, прийняв мою сторону, а хтось почав кричати, що всіх фіглярів давно слід посадити за ґрати. Нарешті, «вбитий» галантерейник завовтузився та застогнав на землі, а Флобастер, що міркував на льоту, тихенько задзвенів золотими монетами; стражники насупили стрижені брови — і неохоче відступили, несучи в рукавах наш виторг за кілька днів…

Вистава пройшла сяк-так. Муха затинався та забував слова, і всі по черзі сичали йому підказку. Я шкірою відчувала, як тане глядацький інтерес, як розповзається, ніби холодець на сонці, юрба, яка нас слухала, — й зі шкіри лізла, аби заповнити собою всю сцену.

Після вечері, яка пройшла в мовчанні, до Флобастера підкотився круглий, як місяць, парубійко та за монету плати повідомив, що цех галантерейників має намір подати на нас позов, і тоді нас оштрафують, тобто відберуть візка. Втім, додав парубійко, галантерейники не тримають на нас зла — просто шукають вигоду, де тільки можливо.

Чорний, немов хмара, Флобастер вийшов — цього разу в супроводі Фантіна; обоє повернулися пізно вечері, причому дурний Фантін від душі радів з щасливого, на його думку, вирішення справи. Зате Флобастер змінився лицем, тому що від багатого святкового виторгу тепер майже нічого не лишилося.

…Над ранок мені наснився притулок. Це був той самий сон, який повторювався, — сіра стеля над сірими рядами ліжок, довге, як сіра стрічка, обличчя старшої наставниці: «А ходіть-но сюди, люб’язна дівице!» Жадібно здригалася різка у вузлуватих пальцях…

Уночі йшов дощ, і полотняні стіни візка ляскали, як мокрі вітрила. Здригаючись від бризок, які падали на обличчя, я лежала з розплющеними очима та слухала, як виходить із грудей липкий жах, що наліг на них уві сні.

* * *

Кілька днів Луар вирішував для себе, наскільки образливою можна вважати дивну витівку незнайомого дівчиська-комедіантки; він не дійшов бодай якогось твердого висновку, тому взяв та й розповів усе батькові.

Полковник Солль сміявся довго й смачно; виявляється, сам він не дуже давно подарував монетку якійсь симпатичній акторці. До речі, якась трупа розбила намет на ринку — якщо Луарові цікаво, він цілком може вручити своїй «бабі» монетку й відзначити цим її безсумнівний талант.

На вершечку ринкового намета-халабуди майоріли кольорові прапорці, а біля входу стояв закликач. У юрбі Луар почувався незатишно, був ніби скутий; вистава здалася йому вульгарною і нудною водночас, серед акторок була справжня поморщена баба — однак Луарової знайомої не виявилося, і приготована золота монетка залишилася при ньому.

Луар пішов задовго до кінця вистави; при виході він нарешті здогадався запитати закликача, чи не трупа це пана Флобастера.

Хлопець образився так, начебто Луар обвинуватив його у святотатстві:

— Ні! Звісно, ні! Це трупа пана Хаара! Це, парубче, найкраща трупа від передгір’їв аж до самого моря!

Він набрав повітря, маючи намір, очевидно, й далі славословити — однак Луар випередив його запитанням:

— А де знайти трупу пана Флобастера?

Закликач зморщився, як людина, що поїдає живу жабу:

— О… Вони, напевне, вже виїхали.

Луар відчув не те щоб прикрість — так, розчарування. Начебто пиріг з вишнями насправді виявився капустяною запіканкою.

Він брів вулицями, намагаючись самому собі пояснити, а навіщо, власне, йому знадобилося дарувати монетку тій брехусі; швидше за все, щоб власну незручність — отакої, купився на лицедійство! — подати як спектакль, розвагу, за яку слід платити гроші…

Божевільний старий у драному плащі служителя Лаша нерухомо стояв у чаші водограю — висохлого водограю, в центрі якого, кажуть, раніше містилася статуя Священної Примари. Якась добра рука поклала поруч зі старим шматок хліба; на очах у Луара похмура жінка похилого віку розтоптала цей хліб ногою. Старий залишався цілковито байдужим.

Дивно, що його досі не забили камінням, подумав Луар. У дитинстві батько відшмагав його за один тільки влучний кидок — а сам, мудра та стримана людина, ціпеніє від ненависті щоразу, коли зіштовхується з немічним, старезним, божевільним жебраком… Таємниця. Таємниця ще глибша за розриту могилу, з якої двадцять років тому з’явився викликаний орденом Лаша Чорний Мор. Даремно розпитувати батька про Лаша — він замикається, як та забита Вежа на площі…

Попередня
-= 15 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!