Слава ЗСУ!

Я перевела подих і тільки зараз виявила, що не розглядаю з бійниці залишене ворогами поле бою, а трясуся у візку на розбитому осінньому шляху. В горлі моєму стояла тверда грудка — нічого не вдієш, акторка мусить бути трішки сентиментальною… Луар замовк, щоки в нього горіли, очі блискали — я мимохідь подумала, що з хлопця вийшов би непоганий актор, принаймні оповідач — чудовий…

Флобастер стурбовано клацнув батогом над головою муругої конячки. Я посміхнулася натхненному Луарові:

— Таким батьком… можна пишатися. Гадаю, ваша матінка… найщасливіша з жінок, чи не так?

Він затнувся, вирішуючи, чи можна розповідати нам із Флобастером те, про що йому болісно хотілося повідати; зовсім уже був переміг себе й вирішив не розповідати — але останньої хвилини таки передумав.

Матір його, виявляється, в юні літа спіткала якась серйозна халепа — її заарештували й мало не засудили до смерті за неіснуючу провину, а оливи у вогонь підливав орден Лаша, особливо один його служитель на ймення Фагірра. Свідком у справі виступав Егерт — він-бо й зумів домогтися виправдання майбутньої Луарової матері, а потім у сутичці з Фагіррою убив його. Все це сталося невдовзі після Чорного Мору — люди не відразу, але таки розібралися, що Мор викликано було орденом Лаша, і вчинили стихійну розправу… Фагірра, натхненник негідників, загинув одним із перших.

По мірі того, як Луар говорив, у голові в мене виникав і формувався дикий з першого погляду, але страшенно привабливий план.

Навіть Флобастер сторопів, коли я, затинаючись, виклала свою пропозицію. Луар, здається, мало не випав із сідла; якоїсь миті я злякалась, що він образиться.

— Але… — вичавив він невпевнено. — Ви це… серйозно?

Я відчула приплив куражу: це більш ніж серйозно, це чудово, це стане окрасою свята й згадкою на довгі роки. Це зробить приємність панові Егерту — якщо ж пан Луар сумнівається, чи пристойно це, то я з повною відповідальністю завіряю, що в грі на сцені немає нічого принизливого навіть для найблагороднішого вельможі, це ж тільки гра, а не заробіток, це жарт, це цікаво, пан Луар повеселиться від душі…

Він сумнівався — і тоді в бій пішов Флобастер. Він, виявляється, пам’ятав багато випадків, коли в героїчних ролях пробували себе князі й барони, герцоги та принци… Пан Луар наділений природною грацією, потрібно лише знайти підходящий сюжет…

І тоді я запропонувала сюжет. Луар закліпав, намагаючись втримати посмішку, що розпливалася на обличчі, ще трохи посумнівався для годиться — й погодився.

Заміський будинок родини Соллів виявився добротним, гарно збудованим, зручно розташованим на березі неширокої річки. Найняті на день слуги коптили м’ясо під відкритим небом — коли Муха вчув цей запах, бідолашний втратив здатність думати про будь-що, крім їжі. Флобастеру довелося стусаном нагадати, що ми поки не заробили й шкоринки, а значить, треба ставити поміст, розвішувати завіси та готуватися до вистави.

Втім, добрий пан Егерт і без Мушиної підказки зміркував, що акторів варто нагодувати. Усміхнена служниця притягла нам два великі кошики — Флобастер дозволив нам поглинути лише половину чудової їжі, тому що «натоптаний живіт — працівнику завада».

Глядачів у нас передбачалося небагато — зі слів Луара я впізнала двох університетських професорів із дружинами, старенького ректора, якусь невиразну компанію городян — очевидно, ветеранів облоги. Гості веселилися, як могли — душею компанії був Солль, і всі пані, як одна, включаючи й служниць, поїдали його піднесеними, захопленими очима.

Я спіймала себе на тому, що не можу дивитися на «пана Блондина», як раніше. Приймаючи від нього монетку, я бачила його красенем, красунчиком, ласим шматочком із чужого столу — тепер переді мною була людина, яка зірвала голос на фортечній вежі, людина, яка підняла замість прапора сорочку свого маленького сина…

Я знову потішилася зі своєї вдалої вигадки. Нехай для Егерта Солля я назавжди залишуся просто кумедним дівчиськом, актрискою, яких багато — все одно я піднесу йому цей подарунок, «Гру про Егерта й Торію»…

Торію, матір Луара, я бачила мигцем — дуже гарна й, по-моєму, дуже зарозуміла жінка. З одного лише погляду, кинутого Соллем на дружину, із упевненістю можна було визначити, що всі пані, котрі їли Егерта очима, приречені на ганебну поразку.

Горлате дівчисько під наглядом няньки виявилося Луаровою сестрою — я зачудувалася від їхньої різниці в літах. Малу звали Аланою, і її страшенно цікавили наші візки, коні, скрині та собака. Вона провела б цілий вечір у нашому товаристві — якби літня нянька не повела її вечеряти, а потім спати.