Слава ЗСУ!

Двір за кам’яною огорожею виявився ідеальним місцем для помосту. Муха бив молотком, як дятел; ми з Гезиною розбирали костюми, водночас придумуючи вбрання для героїв майбутньої пантоміми. Луар часом зазирав за завісу — на обличчі в нього блукала вдавано байдужа посмішка, за якою ненадійно ховалася цікавість.

Із усіх ролей майбутньої пантоміми він обрав, звичайно, роль свого батька; мені довелося довго пояснювати йому, що так, на жаль, не робиться — шляхетні герої пантоміми приховують обличчя під ще більш шляхетними масками, а залишитися відкритим може тільки лиходій. Нехай він, Луар, обирає — грати під маскою, щоб батьки його навіть не здогадалися, чи ризиковано виступити в ролі злого Фагірри?

Він довго м’явся та мучився — але, як я й припускала, ховатися під маскою не схотів; це ж тільки гра, пояснив він, начебто виправдовуючись. У грі Фагірра не той мерзотник, яким він був у житті — це жарт, має бути кумедно… Всі були задоволені цим його рішенням — крім Фантіна, в якого відібрали хліб.

Потроху гості перекочували з-за столів на подвір’я; ми вклонилися у відповідь на ріденькі оплески й зіграли без перепочинку «Рогатого чоловіка», «Трире-простака» і «Жадібну пастушку».

Мені сотні разів доводилося спостерігати, як байдужа, «дика» публіка перед нашим помостом стає публікою запальною, веселою, «домашньою». Того вечора чудесна метаморфоза виявилася особливо вражаючою.

Навіть старий ректор вплітав у загальний регіт своє деренчливе «хи-хи». Невиразна компанія городян відразу зробилася чарівною та милою; професорські дружини порожевіли, а самі професори здавалися шкідливішими за будь-якого студента. Всі ми працювали охоче — так буває, коли стараєшся не через гроші, а заради самого лишень задоволення. Навіть Гезина здавалася природнішою, ніж зазвичай, а Флобастер взагалі сам себе перевершив.

Егерт Солль сміявся, як божевільний, посміхалася його дружина; Луар прилаштувався в перших рядах, нервово бгаючи поли своєї куртки, та мучився в чеканні пантоміми.

Нарешті Муха оголосив коротку перерву; публіка залишилася на місцях, вона веселилась, попиваючи вино, а за лаштунками розгорнулася гарячкова підготовка до дійства, що мусило стати родзинкою програми.

Гезина й Муха допомогли Луарові вбратися в широкий сірий плащ із каптуром — добре, що такий відшукався в наших скринях. Ніхто не знав напевне, чи схоже Луарове вбрання на одяг служителів священної примари Лаша, але пантоміма є символом, а не дійсною картинкою з життя. Головне, щоб глядач зрозумів, про що йдеться.

Баріан і Гезина надягли дуже дорогі мідні маски, що змагалися красою з обличчями подружжя Солль, але зовсім не були схожі на них. Муха приготував шмат жерсті — для грому й блискавки, вони ж — неодмінна річ у будь-якій героїчній історії. Флобастер і я в обидва вуха нашіптували Луарові сюжет майбутнього дійства — вже всоте, й дитина запам’ятала б.

Сюжет був простий і ефектний: пані Торія кохає пана Егерта, лиходій-Фагірра розлучає закоханих і намагається погубити прекрасну Торію — але хоробрий Егерт відвойовує наречену та бере з нею шлюб…

— І вбиває Фагірру, — шепотів Луар, як сомнамбула. — Дайте Баріану кинджал…

Він то червонів, то блід — мені доводилося постійно нагадувати йому, що це лише гра, жарт, що не треба так хвилюватися… Але він все одно хвилювався. Перший вихід на сцену є перший вихід на сцену.

Флобастер налаштував лютню, пожував губами й дав знак починати.

— «Гра про Егерта й Торію»! — оголосив Муха, і публіка почала перезиратися, загаласувала, повторюючи один одному настільки інтригуючу назву. Пані Торія зашарілася й запитливо глянула на чоловіка — той глузливо закотив очі під лоба.

Я сховалася за завісою таким чином, щоб бачити все, що відбуватиметься на сцені — і в той же час спостерігати за паном Егертом. Флобастер торкнувся струн — і пантоміма почалася.

З перших хвилин стало зрозуміло, що я не даремно підбила Флобастера на таку ризиковану імпровізацію — наш успіх зросте вдесятеро й принесе в майбутньому ще багато вигід і зручностей. Втім, шкурні інтереси залишилися десь на краю моєї уваги, тому що значно цікавіше було побачити, як сприйме пан Егерт призначений йому дарунок.

Баріан і Гезина танцювали повільний танець кохання — річ знайома, без такого танцю не обходиться жодна драматична історія на кшталт тих, що їх ця парочка переграла безліч… Але публіка ж бо цього не знала, для них граціозний балет був юністю Егерта й Торії, не більше й не менше! Оплески почалися вже з другої хвилини дійства.

Я зачаїлася: головне ж іще попереду! Лютня зазвучала лиховісно, й на сцену незграбно вивалився Луар — знаю, пам’ятаю це відчуття, коли ноги підгинаються, долоні пітніють, губи наче ватяні… Але молодий Солль, до його честі, дуже швидко впорався зі страхом першого виходу — і я знову пожалкувала, що цей хлопець ніколи не буде актором. Його, мабуть, будь-яка трупа з руками відірвала б.