Слава ЗСУ!

* * *

…Луар наступав на мене, зблискуючи очима:

— Це… гра! Це… ти… Я чимось… образив його, я не повинен був…

— Не кажи дурниць, — мати його, пані Торія, здавалася втіленням спокою. — Спектакль тут ні до чого. Батькові сподобався спектакль. У нього просто запаморочилась голова, таке й раніше траплялося, потрібно дати йому час отямитися, а не дратувати голосінням… Опануй себе, Луаре!

Я мовчки захоплювалася нею: не жінка — кремінь. Луар підібгав губи, ще раз докірливо глянув на мене скоса й нарешті дозволив матері відвести його в дім.

На тому свято й скінчився. Гості спробували змити неприємний осад залишками вина. Так їх, п’яненьких, і вклали спати, хвалити Бога, кімнат у домі не бракувало. Нас теж хотіли запросити в дім — але Флобастер чемно відмовився.

Тієї ночі я не спала ні секунди, й тому в мене з’явилося раптом безліч вільного часу — ціла вічність — щоб міркувати на всі лади. Міркувати, в чому ж і як я провинилася перед паном Соллем.

Опівночі з дому вийшла людина, — обличчя в темряві не можна було розгледіти, — невідомий вивів осідланого коня, підхопився верхи й поскакав, щойно переляканий сонний слуга встиг відімкнути ворота. Слідом вийшла жінка та відіслала слугу; вітер розгойдував ліхтар у її руках, вона довго стояла на дорозі, і я дивилася, як танцюють на подвір’ї тьмяні відблиски.

Вона простояла до ранку. Ліхтар догорів, вершник не повернувся; над ранок вперіщив дощ.

* * *

Торія збрехала синові — можливо, вперше в житті. Ніколи в Егерта Солля не паморочилась голова.

Ніколи раніше не траплялося такого, щоб чоловік пішов, не зронивши ні слова. З усіма болями й нещастями він ішов до неї — до неї, а не від неї.

Полум’я ліхтаря металося в скляних стінках. Торії здавалось, що ніч прийшла назавжди, скінчився сон про те, що вона жінка, вона щаслива й щасливі її чоловік і діти…

Торії здавалося, що вона мертве дерево на узбіччі.

У будинку спала Алана. Спала стара нянька, спали гості, друзі, такі милі вчора й такі непотрібні тепер. Егерт пішов, після цього в неї не лишилося друзів; навіть на ранок після смерті батька вона не була так раптово, так болісно самотня.

Вона не могла бути під дахом. Вона взагалі не бажала бути.

* * *

…Ми виїхали на світанку, і за всю дорогу ніхто не сказав ні слова.

Важко здригалися мокрі полотняні стіни. Флобастер поганяв муругу конячку, вона приречено місила болото, а дощ молотив її по спині, і можна було вже подумати про якийсь сховок — але Флобастер поганяв рішуче та зі злістю, й мені часом хотілося помінятися з конем місцями.

Щоб волочити ноги по розмитій глині. Щоб тягти візок і відчувати батіг. Щоб залагодити ту дивну й жахливу провину перед Луаром і його батьком.

Його вразили спогади? Йому над силу бачити Фагірру, навіть на сцені? Він сміявся, стискав руку дружини, він посміхався, коли актори вийшли на уклін…

Мужня людина. Людина, що зійшла на вежу й повела за собою захисників… Людина, що віддала наказ повісити десяток — так, бандитів, але повісити ж! І раптом така особа…

Свиснув батіг Флобастера. Я здригнулася, наче насправді вдарили мене.

Бий. Далі з’ясуємо, за що…

* * *

Порив вітру знову привів його до тями.

Порожнє сіре небо й порожні поля; у світі не лишилося людей — тільки син, його хлопчик, його гордість, його надія, плід найчистішої на світі любові. Обличчя Луара в обрамленні просторого сірого каптура — й інше обличчя, що проступило крізь нього, у такому самому каптурі, інше і — о Небо — ТЕ САМЕ! Стомлений приязний погляд, вузькі губи, сіро-блакитні, як у самого Егерта, очі…

Двадцять років тому він убив цю людину. Він всадив їй у груди не кинджал, як потім стверджував поголос. Ні, він проткнув Фагірру гострим руків’ям залізних кліщів — кліщів ката…

Кінь захитався. Егерт сповз із сідла, ліг на землю, впустив обличчя в крижану калюжу. Дощ танцював на його спині.

…Кліщі ката. Торія в камері катувань. Шрами… не зійшли дотепер, про це знає лише Егерт — та зо дві найвірніші покоївки. Він убив ту людину — і свято вірив, що разом із нею загнав у могилу все найстрашніше, що було в їхньому з Торією житті…

І він же бачив раніше. Бачив — і не бажав розуміти, звідки ті напади глухого занепокоєння, які він гнітив під п’ятою свого безумовно заслуженого щастя…

Майже двадцять років. У точно призначений день. Дев’ятнадцять років і ще трішки…

Скривавлене руків’я стирчало зі спини. Агонія… Наступного дня злочини ордену Лаша розкрилися, городяни почали самосуд… А Фагірру, він чув, так і закопали — із кліщами ката…