Слава ЗСУ!

Закопали. Його закопали — а він дотягся з могили. Він помстився так, як мстяться лише витончені кати — він…

Перед очима Солля переступали брудні копита змученого коня. Егерт заплющив очі — і даремно, тому що веселе обличчя Луара в обрамленні каптура було вже тут. Тільки з очей сина дивився Фагірра: «Отак ось, Егерте. Я знав, що рано чи пізно ти схочеш опинитися там, де зараз я. Тобі належало дати себе вбити, Соллю. Тобі не варто було противитися неминучому й боротися за життя жінки, яка вже тоді — вже тоді! — несла в собі моє насіння. Ось тобі даруночок із могили — синочок, якого ти любив, як плід… найчистішої на світі любові, хе-хе.

Я попереджав тебе, Соллю, — краще бути моїм другом, ніж ворогом… А тепер пізно. Плач, Соллю… Плач…» Він плакав.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

…Чоловік був старий, але будинок здавався старішим.

Дім стояв на пагорбку, самотній, але не занедбаний; багато років його порогу не переступали ні хазяїн, ані слуга, і околишні жителі побоювалися зарослої стежки, що підповзала під важкі вхідні двері. Будинок був самотній — але жодна порошина не сміла торкнутися розсохлих мостин, широкої стільниці обіднього столу чи клавіш відкритого клавесина; з темних портретів презирливо дивилися один на одного манірні, холодні обличчя.

На круглому столику стояв свічник без свічок; перед столиком в глибоке крісло з ногами вгруз старий чоловік. Він був навіть самотніший, ніж це міг уявити собі давній пихатий дім.

На круглій стільниці, поцяткованій напівстертими символами, лежала золота річ на довгому ланцюжку — медальйон, тонка пластинка з вибагливим отвором.

На краю золотої пластинки бурою плямою жила іржа.

Старий чоловік мовчав.

Дім не смів порушувати його роздумів. Дім хотів скоритися йому й служити вірно та віддано.

Чоловік не бажав, щоб йому служили.

Перед ним на столі лежала іржава золота пластинка.

Знову.

* * *

…Покоївка Далла здавалася розгубленою і засмученою: так, пан Солль удома… Він повернувся вчора ввечері… Ні, він не виходив зі спальні. Він не поснідав, пані… А… чи добре пройшло… свято?

Торія мовчки кивнула. Егерт удома, виходить, все можна виправити. Егерт не розбився, не впав з коня, не став жертвою нічних бурлак і не втратив розум, як подумалося їй однієї з чорних хвилин чекання. Егерт удома, й зараз вона побачить його.

Сонна та похмура Алана зійшла сходами до дитячої кімнати слідом за нянькою. Луар стояв біля дверей, дивився в підлогу й намагався відірвати ґудзика від власної шкіряної рукавички.

— Не насуплюйся, Денеку, — вона навіть посміхнулася, настільки велике було її полегшення. — Нема чого тупцювати, ти маєш час дати собі раду, перш ніж… перш ніж батько покличе тебе.

Голос її звучав упевнено й рівно. На Луара її слова завжди справляли магічну дію — навіть зараз він трохи розслабився, підняв кутики губів і нарешті перестав мучити рукавичку:

— Так…

Торія провела його очима. Їй самій насилу вдалося стримати себе, щоб не кинутися до Егерта негайно; чоловікові не слід бачити, який відбиток залишили дві безсонні ночі, горе й страх — а головне, як важко вже другу добу втримувати на обличчі маску спокою та впевненості.

Вона вмилася й переодяглась; будь-які звичні, хай і найдрібніші дії здавалося їй болісним виконанням неприємної повинності. Мимоволі всіляко відтягала зустріч із чоловіком — але кожна хвилина зволікання коштувала їй нової сивої волосинки.

Кілька разів їй здавалося, що Егерт нечутно відчинив двері та стоїть тепер на порозі; якийсь час вона вдавала, що не бачить його, потім рвучко озиралася — але двері були зачинені, й важкі портьєри над ними не гойдались. Солль не міг не знати, що дружина й діти повернулися; Торія вигадувала й не могла уявити собі причини, з якої Егерт ні словом, ані звуком не відреагував на їхній приїзд. Дім мовчав — чи то налякано, чи в жалобі; навіть куховарка, здавалося, боялась зайвий раз гримнути посудом.

Можливо, змучений нічними блуканнями, Егерт заснув? Торії не хотілося його будити — вона просто посиділа б поруч, зайвий раз переконалася б, що небо ще не звалилося на землю, що Солль нікуди не зник — ось він, живий, а виходить, усе можна виправити…

Вона постояла перед дзеркалом, дивлячись у свої ясні, спокійні — а насправді розпачливі й хворі очі. Згадала зимовий день, сніг на могилі Першого Віщуна, свою холодну руку в руці Егерта-юнака… Згадала гарячу задушливу ніч при світлі каміна, в якому тлів жар, потім першу посмішку Луара, потім чомусь широку калюжу на лісовій дорозі — у ній Алана втопила пряжку від черевика. Калюжа здавалася синьо-зеленою від неба та стебел, по її поверхні плавав павук-невдаха, що зачепився за гілочку…