Слава ЗСУ!

Торія звела підборіддя, випросталася, повела плечима — і рушила до чоловікової кімнати.

Вона постукала тихо, щоб не збудити Егерта, якщо він спить. Але він не спав; по тривалій паузі з-за дверей долинуло його приглушене «так».

Торія штовхнула двері й увійшли.

Егерт не обернувся до неї. Він стояв біля низького триногого столика, на якому безладною купою було накидано книги, уривки паперів, пояс із гаманцем, кинджальні піхви, носові хустки, шпагу, рукавички, бронзову статуетку, письмовий прилад, уламок шпори, зім’яту сорочку — звичайні предмети впереміш із дивними, все це Торія встигла розгледіти мимоволі, мимохідь, у марних пошуках Егертових очей.

Солль стояв спиною, згорблений, з опущеною головою. Йому не потрібно було озиратися, щоб упізнати Торію — але коли вже впізнав, то мав би озирнутися.

Вона стояла біля дверей. Слів не було; Егерт мовчав, і руки його бездумно перебирали перламутрові ґудзики кинутої на стіл сорочки. Вона дивилася в його спину, текли безформні, важкі, неповороткі хвилини, і на Торію повільно сходило чорне усвідомлення катастрофи.

Тоді вона набрала в груди повітря. Байдуже, що сказати — аби тільки почути свій голос. Аби тільки розірвати тишу. Чому вона мовчить, зараз вона озветься, мара згине, в цього очужілого чоловіка знову вселиться душа Егерта Солля…

Торія мовчала. Мовчання оселилося у всьому домі — густа й грузьке, як смола.

Солль ворухнувся. Напружені плечі опустилися ще нижче; повільно, через силу, він повернувся — не прямо до Торії, а якось скуто, боком.

Вона побачила половину його обличчя і вжахнулася. Знайомий їй Егерт був на десять років молодший.

Він зім’яв сорочку. Потримав у руках; обережно поклав на стіл, накрив нею руків’я шпаги:

— Ти…

Голос був хрипкий і чужий. Очі дивилися повз Торію і болісно мружилися, дрібно смикалася щока.

Раптовий напад жалощів допоміг їй вийти із заціпеніння. Вона зробила крок уперед:

— Егерте… Що б там… Я…

Її простягнена рука зависла в повітрі. Солль відсахнувся, як від прокаженої; бронзова статуетка скотилася зі столу й гримнула об підлогу.

Тепер Солль дивився прямо на Торію. Вона забула опустити простягнену руку й позадкувала, ніби її збиралися вдарити.

— Ти… — сказав він повільно й роздільно. — Він… дотягся. ВІН.

Вона мовчала. Її очі здавалися непроникло чорними — самі зіниці.

Солль криво посміхнувся:

— Він… зачав… твого сина, Тор. Там, у підвалі…

Губи Торії ворухнулися. З них не злетіло ні звуку, але Егерт розчув і знову так само посміхнувся:

— Він… подивися на… Твій син.

Йому забракло мужності, щоб вимовити прокляте ім’я Фагірри але ще страшніше виявилося вимовити вголос ім’я Луара.

Торії здалося, що наглухо замкнені підвали її свідомості, куди вона боялася навідатися, щоб не збожеволіти, що ці поховані завулки пам’яті переповнилися раптом і ось-ось зірвуть греблю. Вона силоміць змусила себе не розуміти, про що говорить Егерт, і повільно задкувала, заточувалась у складках килима, задкувала, поки не прихилилася спиною до дверей.

Солль перевів подих:

— Я… не хотів. Я… пробач.

Його обличчя судомно пересмикнулося.

З натугою стримуючи натиск пам’яті, що рвалася назовні, як і раніше примушуючи себе не розуміти й не вірити, Торія повернулася, відчинила важкі двері та вийшла геть. Їй здавалося, що вона знепритомніла, впала на килим і лежить зараз біля чоловікових ніг — насправді ж вона спускалася сходами, сліпо намацуючи рукою поруччя та безпорадно озираючись, намагаючись піймати серед загуслої чорноти маленьку круглу цяточку світла.

Покоївка сахнулася від неї, ніби від примари. Внизу, під сходами стояв Луар — одягнений умитий Луар, який розраховував, що батько його ось-ось покличе… Торія зупинилася, вчепилась у поруччя, гладенькі дерев’яні щаблі ладні були вислизнути в неї з-під ніг.

…Щаблі. Склизькі кам’яні щаблі, витерті до дір ногами катів і жертв… Льох під будівлею суду, огидна тінь на вологій стіні, нудотний запах паленого м’яса…

Луар налякався. Вона не бачила його переляку; взяла обімлілого, покірного юнака за плечі, зняла зі стіни свічник і уважно глянула в біле винувате обличчя.

…Вона купала його в дубових ночвах, рожеве рученя хапало дерев’яного човника й тягло до рота — на радість єдиному зубові… На воді дробилося сонце — порваними відблисками, колами… А над водою раз у раз здіймалися стопи — гладенькі та пласкі; вони ще не зробили й кроку, ці ніжні стопи з дрібними кульками пальчиків… А в ночвах була темна тріщина, крізь яку от-от мала витекти вода…

— Мамо, — пошепки покликав Луар.