Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Вона отямилася. Простягла руку й взяла його за підборіддя:

— Ні… Ні.

Кивнула занімілому синові, повернулася й пішла, ведучи рукою по стіні. Покоївка присіла, забилася в кут.

* * *

Напевне, вперше в житті мені було нудно виходити на поміст.

Гезина підозріливо косувала; Муха поглядав здивовано: чого це я провалюю сцену за сценою, перетворюючи веселі фарси на сірі вульгарні сценки? Флобастер супився, скрипів зубами — але мовчав.

Самого Флобастера давно вже не засмучувала невдала імпровізація в гостях у Соллів; він перестав хвилюватися тої самої миті, коли з’ясувалося, що дозвіл бургомістра залишається в силі й ніхто нас із міста не вижене. Всі інші переживання видавалися Флобастерові примхами — «з жиру», й тільки пам’ять про мій недавній подвиг утримувала його від спокуси «повернути мене на землю».

Довершив справу дощ — він розігнав публіку так швидко, як не зміг би зробити цього навіть найнудніший спектакль. У полотняному запиналі візка виявилася діра; дощ капав Мусі за комір, коли той намагався залатати продерте накриття.

— Сьогодні ти грала, як ніколи, — повідомила Гезина. — Всім дуже сподобалося.

Муха криво посміхнувся; я сиділа на своїй скрині, з натугою жувала чорний окраєць і думала про тепле літо, повний капелюх монет і сміх Егерта Солля.

* * *

Удруге в Луаровому житті батько поїхав, не прощаючись. Мати замкнулася в своїй кімнаті, й за три дні він бачив її двічі.

Вперше до нього в кімнату постукала перелякана покоївка Далла:

— Пане Луаре… Ваша матінка…

Він відчув, як ціпеніє обличчя:

— Що?!

Далла схлипнула й перевела подих:

— Кличе… Бажає… Бажає покликати… вас…

Він кинувся до материної кімнати, щосили сподіваючись на диво, на з’ясування, на те, що дивні та страшні події останніх днів ще можна повернути назад.

Мати спиралася рукою на письмовий стіл; волосся її було зачесане гладенько, надто гладенько, неприродно охайно, а біле обличчя здавалася мертвотно-спокійним:

— Луаре… Підійди.

Він раптово ослаб, однак наблизився та став перед нею. Уважно, напружено, примружено, ніби вона була короткозорою, мати розглядала його обличчя — і Луарові зненацька стало моторошно.

— Ні, — кволо проказала мати. — Ні, хлопчику… Ні… Йди.

Не сміючи ні про що запитувати, він повернувся до себе, замкнувся, застромив голову під подушку та розридався — без сліз.

Приходили гінці з університету — покоївка розгублено повідомила їм, що пані Торія хвора й не може їх прийняти. Пан ректор надіслав слугу, щоб спеціально довідатися — чи не потрібні пані Торії послуги найкращого лікаря? Аптекаря? Знахаря, врешті-решт?

Луар проспав цілий день, цілу ніч і половину наступного дня. Йому хотілося втекти від яви — і він втікав. У забуття.

Надвечір у двері його кімнати застукали; він хрипко повідомив Даллі, що не голодний і знову не вечерятиме. У відповідь почулося кволе:

— Денеку…

Він підхопився, розкидаючи подушки; заметався, накинув халат, відчинив матері.

Обличчя її, страшно змарніле, але ще й досі гарне, було тепер не просто спокійне — байдуже, як у дерев’яної ляльки. Луар з жахом подумав, що, якби зараз Торія опустила руку у вогонь, на цьому обличчі не ворухнулася б ані єдина жилка.

— Мамо…

Крижаною рукою вона взяла його за підборіддя й розвернула до світла. Очі її свердлили наскрізь; Луарові здалося, що його хочуть не просто вивчити — розітнути. Він знову налякався — невідомо чого, але шлунок його підстрибнув до горла:

— Мамо!

Очі її трохи ожили, ледь потеплішали:

— Ні… Ні, ні… Ні.

Вона вийшла, волочачи ноги, немов стара. Луар остовпів, ухопився за щоки й тихенько заскиглив.

Минув ще день; батько не повернувся, й Луар майже перестав на нього чекати. Блаженне забуття скінчилося — тепер він бачив сни. Уві сні він кидав камінь у зігнуту постать, укриту порваним плащем — і влучав у обличчя батькові, той дивився докірливо, і кров здавалася неприродно червоною, ніби кавуновий сік… Уві сні він фехтував з батьком, але шпага в руках супротивника перетворювалася чомусь на різку, ту трикляту різку з далекого дитинства…

Потім він вийшов, тому що сидіти в замкненій кімнаті стало нестерпно. Спустився в порожню їдальню, поторкав руків’я власної шпаги на стіні, постояв під портретами батька й матері…

…Художник був вгодований і самовпевнений; Луарові дозволялося сидіти в нього за спиною під час сеансів, і одного разу він вибрав момент і застромив руку в фарбу — прохолодну, з гострим запахом, м’яку, ніби каша, напевне, смачну… Він надовго запам’ятав своє розчарування — довелося довго відпльовуватися, фарба виявилась жахливо бридкою та прилипла до язика. Живописець зводив очі до неба, покоївки посміювалися, нянька суворо вичитала Луарові й навіть хотіла наляпати по дупці…

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!