Слава ЗСУ!

Він здригнувся, відчув погляд. Мати стояла на сходах, на самім вершечку, дивилася напружено та пильно — начебто поставила важливе запитання й чекала на відповідь. Дві свічки у важкому канделябрі кидали жовтий відблиск на запалу щоку.

Луар мовчав. Чомусь хотілося заховатись.

Материні губи ворухнулися майже безгучно:

— Підійди.

Він рушив сходами нагору — напевне, з таким відчуттям сходять на ешафот.

Торія стояла, пряма, як шпага, і дивилася на сина, що наближався до неї. Переляканий, винуватий, жалібний погляд; Торія підняла перед собою свічник, піднесла два жовті язички до самого Луарового обличя:

— Н-ні…

Але слово вмерло, так і не народжене. Болісне дізнання, що руйнувало її душу всі ці дні, прийшло нарешті до ясного, єдино можливого висновку.

Вона похитнулася, мало не обпалила сина вогниками свічок. Луар відсахнувся:

— Мамо?

Завіса, котра так багато років захищала її очі від убивчого відкриття, тепер сповзала — клаптями, як розірвана тканина. На неї жалібно дивився молодий Фагірра — кат Фагірра, який не замучив її відразу. Він відтяг катування, він продовжив катування на багато років, він зробив катуванням усе її життя.

Перед очима Торії злилися два схожі обличчя — батька й сина. Вона вищирилася, ніби відьма, вдарила канделябром, поціляючи в ненависну катову пику.

Луар відсахнувся, скрикнув від болю. Свічки, задиміли, покотилися сходами; Луар притискав долоню до розбитого обличчя, з-під закривавлених пальців із жахом дивилися очі побитого цуценяти:

— Мамо! Мамо!!!

— Проклинаю, — прохрипіла Торія, і з заборонених глибин пам’яті спливла посмішка Фагірри, посмішка, підсвічена вогнем. — Проклинаю… До кінця… З очей… Навіки… Виродок… Проклинаю!!!

У дитячій кімнаті тонко, ридма заплакала Алана.

* * *

Муха посперечався з хазяїном харчевні, що зніме з полиці, відкоркує та вип’є пляшку вина без допомоги рук. Знайшлися і скептики, й глядачі; у Мушин капелюх полетіли мідяки — у разі невдачі «банк» діставався трактирникові.

Я сиділа в куті, жувала нестерпно костисту рибу та байдуже дивилася, як укладають спір. Цей трюк значно старший за самого Муху, дивно, що його тут не знають; Муха вивчився цього недавно — зате оволодів досконало, я не боялася, що він програє.

Риб’яча голова, яка сиротою стирчала на обгризеному кістяку, сліпо витріщалася на мене з тарілки, що поступово порожніла; Муха заклав руки назад, і хазяїн зв’язав їх. Відвідувачі перекидалися прогнозами — не надто збуджено, але й не зовсім байдуже:

— Вип’є.

— Випити і я можу, а як відкоркує?

— Вип’є-вип’є, на дурняк як завгодно вип’єш…

— Агов, малий, у мене такий ось хлопак, як ти, то якби я його в трактирі застав — весь пасок об сідниці подер би…

Посміхаючись незалежно та гордовито, Муха підступив до шафки з пляшками. Зубами смикнув ручку — відчинив; миттєво вибрав найпузатішу, найповажнішу з вигляду пляшку — трактирник застережливо закричав:

— Тільки не цю! Це для тебе вже занадто, фігляре!

Глядачі почали нарікати — трактирник скрипнув зубами, але змушений був замовкнути.

Крик хазяїна остаточно переконав Муху в правильності вибору. Він вдоволено гмикнув, подався вперед і губами схопив коротке товсте горлечко. Глядачі схвально загули.

З деяким запізненням я згадала раптом, що Фантін давно пішов спати, Флобастер взагалі не з’являвся в харчевні, у Баріана болить зуб, а Гезина вечеряє в місті в нового знайомого — а це значить, що тягти додому п’яного Муху доведеться мені самій.

Вживати заходів було вже пізно — Муха витяг пляшку на порожній стіл посеред харчевні, а глядачі підбадьорювали його солоними жартами. Я понуро дивилася, як маленький мерзотник воює з пробкою: зігнутий у три погибелі, він затис пляшку між коліньми та спритно орудував штопором, якого взяв у зуби; на місці Флобастера я б використала це Мушине вміння у веселенькій репризі між фарсами. Втім, тоді й вина не вистачить, і кому потрібен Муха, п’яний, як колода?

Пробка нарешті вилетіла, глядачі зааплодували, а Муха виплюнув штопор. Тепер залишалося найцікавіше; горлечко до половини зникло в Мушиній горлянці, він задер голову, з видимим зусиллям перекидаючи пляшку — глядачі завмерли. Далі його худе горло заходилося ритмічно, з черевним звуком заковтувати шляхетний напій; у такт цьому непристойному «огм, огм» у каламутній пляшці забулькали пухирці, а по гострому підборіддю умільця заструменіли цівочки — щоправда, досить тоненькі.

У харчевні запанувала тиша, яку порушували тільки Мушині голосні ковтки; я похмуро прикидала відстань від трактиру до постоялого дворика, який прихистив наші візки цієї ночі. Ваги в Мусі… не так багато, але мені вистачить, я тендітна дівиця, а не каменяр, не звикла тягати на спині п’яних хлопчаків…