Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Хазяїн тихенько охнув; Муха крекнув і обережно, перебільшено обережно поставив пляшку на стіл. Зуби він розтис не без натуги; глядачі подалися вперед, хтось особливо запальний підхопив пляшку та перекинув догори дном. На підлогу впала одна-єдина крапля.

Уся харчевня загаласувала, завовтузилася, заляпала в долоні, зареготала; Муха акуратно вигріб із капелюха зароблені грошики, сховав, підморгнув юрбі й рушив до мене.

За два кроки до столика ноги його роз’їхалися, обличчя розпливлося в безглуздій посмішці — і він звалився на мене цілковито безвладним міхом.

Ось воно, подумала я крізь зуби (а крізь зуби теж, виявляється, можна думати). З відразою відсунула тарілку з риб’ячим кістяком і підхопила Муху під пахви.

Усі бачили, як і куди Муха ховав грошики; із сусіднього столика вже пострілював злодійкуватими очицями спритний зморщений дідок. Жменька мідяків — пожива не бозна-яка, але наші з Мухою життя коштували значно дешевше, тому я зібралася з духом, схопила Муху за комір і поволокла до дверей.

Знову йшов дощ, бридкий, липкий, невтомний уже протягом кількох днів. Муха то безтурботно, по-дитячому сопів, то починав бурмотіти, вихиляти ногами та кволо пручатися. Я мовчала, берегла силу; на щастя, вулиця нам дісталася цього разу не найгірша, подекуди погойдувалися засвічені ліхтарі.

Ми насилу здолали половину шляху. Муха сміявся, просив відірвати йому голову, тицяв невпевненим пальцем у ліхтарні стовпи:

— Чого… лізе на живіт. На живіт мені лізе, ме-рзотник…

Я складала слова, які скажу йому завтра, й ці думки мене трохи підтримували. Очі мої не відривалися від розбитої бруківки, я намагалася не втрапити в особливо глибоку калюжу — а тому сталося так, що п’яний Муха перший побачив людину, яка лежала на землі:

— О… Тут уже всі сплять…

Я стисла зуби й волокла його далі; цей другий п’яниця лежав горілиць, з розкинутими руками, начебто зібрався злітати. Задерте догори обличчя здавалося вкритим шаром борошна. Я мигцем глянула на нього й раптово спохмурніла — бідолаха нагадав мені Луара Солля. У всякому разі, такий само молодий — трішки старший за Муху.

Що за невдалий вечір, подумала я. Завтра відберу в Мухи половину виграних грошиків — я їх заробила, пес його роздери. Іншим разом за все золото світу не тягатиму на собі малих негідників…

Людина біля паркана спробувала поворухнутися й застогнала. Вперше напився, подумала я з відразою. Убийте, не зрозумію цього задоволення — платити за вино, щоб за свої ж грошики потім мучитися… От Мусі поки що добре. Весело Мусі — побачимо, що він завтра скаже, щеня…

Ми поминули п’яницю. До нашого прихистку було вже недалечко, аж раптом я зупинилася та мало не випустила Муху, який ображено гикнув. Дощ не вщухав, навколо тьмяного ліхтаря майоріли, ніби комашня, густі краплі, що летіли згори.

— Стривай, — я прихилила Муху до стіни. Він миттю сповз на бруківку — у болото, проте щаслива п’яна посмішка на його писку так і залишилася.

Я дала йому спокій і підбігла до юнака, що лежав біля паркана.

Він не намагався підвестися, зате поруч сидів навпочіпки шарпак років десяти й зосереджено нишпорив у пошуках гаманця. «Варта!» — гаркнула я страшним голосом, злодюжка розчинився в мокрій темряві, а я запізніло подумала про безліч дорослих його побратимів, які ходять неподалік.

Хлопець лежав з незручно повернутою головою. У тьмяному світлі ліхтаря я довго вдивлялася в його обличчя; навіть на чималій відстані мій ніс морщило від густого винного перегару.

Швидше малий кишеньковий злодій, що втік, виявиться вельможним князем, аніж спадкоємець родини Соллів опиниться в калюжі посеред міста. Швидше Флобастер купить мені ферму, ніж я витрачу на цього п’яницю ще секунду дорогоцінного часу. Швидше Гезина напише філософський трактат…

Я заскреготіла зубами, міцно схопила його під пахви — Світле Небо, що за день сьогодні! — і підтягла ближче до світла. Ноги його безвольно проїхалися по мулистій калюжі — мені привиділося, що я знайшла й тягну величезну сонну рибину.

Хлопець не пручався. Тільки коли жовта пляма світла впала йому на обличчя, воно зморщилося, начебто від нестерпно яскравого сонця.

Я стояла над ним з опущеними руками. Ребра мої здіймалися й опадали, як весла каторжанської галери.

Ну, а тепер що робити?! Бігти до пана Егерта? «Мерщій, мерщій, пане Соллю, бо сама я ніяк не потягну вашого синочка, що як звалився під тином, так і лежить…» А може, просто до бургомістра? До начальника варти, нехай пошлють сюди патруль, хай патруль донесе пана Луара до рідної домівки…

Мене пересмикнуло. На світі існують не тільки дрібні кишенькові злодюжки та великі грабіжники. На світі існують величезні стражники, які ні про що не бажають розмовляти, й навряд чи їх підкупиш жалюгідними мідяками — Мушиним виграшем…

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!