Слава ЗСУ!

Потім наче хтось ударив мене мішком по голові: Флобастер! Спектакль!

Стомлені ноги мої ступнули ще два кроки й заточилися. Що мені до того, подумала я з кислою посмішкою, що мені до Солля та Фагірри, мертвих батьків і чужих синів? На мене чекає моє повсякденне життя — мостини в широких щілинах, тарілка з монетками, господар заїжджого двору, який одночасно є господарем становища…

Спина Луара розчинилася в ріденькій юрбі.

…За квартал до постоялого двору я зачула недобре.

Два наші візки скособочилися посеред вулиці, перепиняючи проїзд — якийсь торговець із візком сварився, намагаючись протиснутися повз них. Вищиряла зуби невдоволена Пащека; третій візок незграбно вибирався з воріт, і муруга конячка поглядала на мене з докором.

Полотняне укриття відкинувся, й Гезина, розпатлана, розлючена, з криком тицьнула в мене обвинувачуючим пальцем:

— Ось вона! Здоровенькі були!

Муха, який громадився на передку, глянув похмуро — і змовчав.

— Дякуємо красно! — надсаджувалася Гезина, і дзвінкий її голос заповнював вулицю, перекриваючи навіть скарги торговця, який застряг зі своїм візком — Спасибі, Танталь! Через тебе на вулицю викинули, низенький тобі уклін!

До мене потроху доходив зміст усього, що відбувалося. Муха дивився вбік; повний зловтіхи конюх із брязкотом зачинив ворота:

— А ми горді, бачся…

Флобастер, який ішов останнім, плюнув собі під ноги. Підняв на мене крижані, дивно звужені очі:

— У візок. Швидко.

Я мовчки скорилася.

Спектакль зірвався; надвечір відчутно похолоднішало — Гезина тремтіла, загорнута в усі свої костюми відразу, і вбивала мене поглядом, сповненим ненависті. Флобастер послідовно обійшов п’ять заїздів — усі хазяї, ніби змовилися та заламували несусвітню ціну, посилаючись на холоднечу й наплив постояльців. Невдовзі ми зрозуміли, що на сьогодні притулку не знайти.

На мене ніхто не дивився. Навіть Муха мовчав і відводив погляд. Навіть добряга Фантін супився, і його обличчя запеклого лиходія набувало дедалі більш злісного виразу. Вітер цілковито озвірів, і ніяке накриття не рятувало від морозу.

На площі перед міськими ворітьми горіли багаття. Флобастер перемовився з ледачими сонними стражниками, і нам дозволено було тут перечекати до світанку. Три візки поставили поруч, щоб не так продувало; вкрадений із казенного багаття жар жеврів на бляшаній таці, замість грубки.

Усі зібралися в одному візку, наглухо зашпарували запинало. До таці з жаром жадібно тяглися п’ять пар рук — тільки я сиділа в кутку, ховала долоні під пахви, похмура, виклично самотня.

Холодно. Всім холодно, і всі знають, чому. Тільки рештки сумління не дозволяють Флобастерові назвати речі своїми іменами та в присутності всіх повідомити мені, хто я така; Баріан, можливо, й заступився б — якби міг зігрітися. Муха, може, поспівчував би — але холодно, до кісток діймає, а могли б ніжитися в теплі… Ну як із цим впокоритися?!

Усі разом забули, кому зобов’язані дозволом залишитися на зиму в місті. Холодно, і та, що в цьому винна, сидить тут-таки, й ніхто вже не пам’ятає, чим вона, власне, провинилася — винна, та й годі…

Я мовчки сиділа в кутку, прикидаючи, хто не витримає першим. І, звісно, не помилилася.

Жар на таці потроху вкривався сизим; Гезина, в якої зуб на зуб не попадав, почала бурмотіти — спершу безгучно, а далі все голосніше та голосніше:

— Незайманка… Ти ба… Дівка на виданні… Неначе їй уперше… Скарб який… О… Недоторкана красуня в мереживах… Блакитна кров… Під тином тепер… Тепер під тином пишайся, скільки влізе…

Усі мовчали, ніби не чули того. Голос Гезини, срібний досі, тепер трохи захрип і щодалі сміливішав і міцнів:

— Усі собаки, значить… Вона одна герцогиня… А всі собаки, падло… А вона шляхетна… Ось так… Не така, значить… Незаймана… І хто б викаблучувався, питається… А тут кожна сука буде королеву вдавати… Кожна су…

Мій синій від холоду кулак врізався Гезині в підборіддя.

Жар, який уже димів, розсипався по підлозі; щастя, що його встигли затоптати. Моя ліва рука спритно вчепилася в розкішне біляве волосся, а права з насолодою смугувала порцелянове лялькове личко, але тільки якусь мить, бо вже наступної мене відірвали від жертви та відтягли геть.

Гезина ридала, її ніжні романтичні вуста захлиналися словами, від яких зашарівся б і найцинічніший швець. Баріан мовчки притискав мене до скрині; я виривалася — теж мовчки, потай радіючи, що сутичка розігнала кров і дозволила хоч трішки зігрітися.

Рикнув Флобастер; Гезина замовкла, схлипуючи. Муха сидів у кутку, скособочений, ніби хворий горобець. Фантін меланхолійно топтав жар, який і досі димів.