Слава ЗСУ!

— Ну чого ж ви всі мовчите?! — простогнала крізь сльози Гезина.

Стало тихо — тільки похмурий Фантін скрушно сопів та зрідка схлипувала потерпіла героїня.

— Ранок уже, — хрипко сповістив Муха. — Молочарі кричать… От-от розвидниться…

Баріан, який досі тримав мене, боляче стискав моє зап’ястя.

— Та відпусти врешті-решт, — кинула я злостиво. Він скорився.

Гезина тихенько скиглила; на мене ніхто не дивився, і я з раптовим розпачем подумала, що спокійне життя скінчилося назавжди, я вже не зможу жити серед цих людей так вільно та безтурботно, як раніше. Щось зламалося, край…

Крізь шпари в укритті пробилося каламутне сіре світло. Заскреготіли, відчиняючись, міські ворота. Згорьовано заіржала муруга конячка.

— Коні змерзли, — тихо промовив Муха. — Треба… Їхати…

— Агов, — погукали ззовні, й по борту візка владно застукав метал.

Усі здригнулися та перезирнулись. Я в знемозі заплющила очі — я божевільна… Мені ввижається…

Перед візком стояв Луар Солль; шпага войовничо відстовбурчувала край його плаща:

— Агов… Танталь у вас?

Вони розступилися — похмурий Баріан, розлючений Флобастер, настовбурчений Муха; Гезина щось пробурмотіла вслід. Луар простяг мені руку, я сперлась на неї та зіскочила на землю, та при цьому ледь не звихнула закляклу ногу.

— Ходімо, — сказав він, без подиву розглядаючи моє посиніле від холоду обличчя.

Напевне, слід було запитати, куди, але я не запитала. Мені здавалося, що я нарешті заснула й бачу сон…

А уві сні мені було байдуже, куди саме з ним іти.

* * *

Ось уже багато днів він жив, очужіло спостерігаючи збоку за своїми власними вчинками й думками. Цю відстороненість не змогло переломити навіть дивне занепокоєння, що народилося на могилі батька; зараз він холодно спостерігав за юнаком, який ішов вулицями міста поруч зі збентеженою чорнокосою дівчиною.

Оце камені, казав він собі, не відриваючи погляду від обмерзлої бруківки. Місто, камені й лід. Зараз повернути праворуч, готель «Мідні врата»…

Дівчина щось говорила; це Танталь, подумав Луар. Вона навіщось йому потрібна — в готелі він пригадає, навіщо. У дівчини були блискучі очі й кілечка з волосся на скронях — однак Луар ніяк не міг зрозуміти, гарна його супутниця, чи ні.

Вітер погойдував закріплені над дверима декоративні мідні стулки. «Врата» вважалися пристойним готелем; якийсь час Луар з цікавістю вивчав схилену голову ліврейного лакея. Ні, не треба покоївки… Нікого не треба. Сніданок? Потім.

Лакей знову поклонився — напомаджена дерев’яна лялька. Луарові стало смішно; точніше, це відстороненому спостерігачеві стало смішно, юний же пан Луар з непорушним, як лід, обличчям пройшов у винаймані ним покої.

Кручені сходи. Дихання Танталь за спиною.

Спостерігач дивився, як ворушаться її губи. Вона вовтузилася з каміном, посміхалася та чхала; вона знову щось говорила — Луар стяг із себе плащ, куртку, перев’яз зі шпагою, підійшов і сів перед каміном, просто на дощану підлогу.

Роздвоєність тривала — але спостерігач втратив безсторонність; він тупцював у Луаровій душі, не знаходячи собі місця; до світла сірого дня домішалося тепле світло полум’я. Танталь сміялася та простягала до вогню маленькі білі руки; Луар очужіло подумав, що її пальці, схоже, ніколи не знали важкої праці. І дорогоцінних перснів не знали теж…

Вона перестала посміхатися. Дівчина сіла на підлогу, підібгала босі ноги. Її промоклі черевики стояли під коминковими ґратами, над ними клубочилася пара.

Він пригадав давній далекий ранок, довге озеро в оксамитових зелених берегах, і над спокійною водою — пара, запашна літня пара, незабаром зійде сонце…

Вона дивилася на нього без посмішки.

Луар потягся рукою, торкнувся куточка її губів — запечених, як у нього самого. Відтяг кутик донизу — обличчя тепер здавалася скривдженим, трагічним і кумедним водночас.

У каміні з тріском лопнула дерев’яна тріска.

Він раптом перестав бачити Танталь — тому, виявляється, що вона подалася вперед і пригорнулася до нього, сховала обличчя.

Давно-давно був візок, вітер у полотняних стінках і ледь відчутний запах диму — свічку задмухали, Луар запам’ятав її гострий дух, який лоскотав ніздрі. Тоді, у візку, дівчина була сміливіша; тепер відваги її ледь вистачало на боязкий, прохальний дотик.

Вона пахла димом.

Спостерігач, здивований, встиг помітити, як перед очима Луара розпливлася теплою плямою жовта паща каміна; потім спостерігача не стало, тому що безсторонність його втонула в потоці несподіваних, як пожежа, відчуттів.

Йому здавалося, що він бачить, як чорний ґнотик згаслої свічки тягне за собою сиву нитку диму, що далекий хор тягне в сто голосів одну довгу високу ноту, що все його тіло — шнурок, який стягає вузьку сукню Танталь, що його болісно тягне невідома сила й зараз навпіл розірве…