Слава ЗСУ!

Застрибали по підлозі відірвані ґудзики.

* * *

Осторонь від шляху, за поворотом річки, стояв колись млин. Матері за традицією не веліли дітлахам ходити сюди — чому, ніхто не пам’ятав, та й не допитувався. Напівзогнилі палі самі по собі небезпечні, тут так легко покалічитися або втонути…

Під променями шаленого сонця лід біля берегів трохи підтанув. Перехожий вибрав сухіший камінь і сів, стомлено простяг ноги.

Він пам’ятав часи, коли тут весело крутилося мірошницьке колесо, метушились вибілені борошном наймити, суворо порядкував господар. Подорожанин криво посміхнувся, коли на мить усвідомив, який же він немислимо старий.

На долоні в нього лежала золота пластинка з бурою іржавою плямою.

Він не просто старий. За людськими мірками він неможливо старий, і, власне, все це вже не повинне його хвилювати. Іржа на золотому медальйоні як знак прийдешньої катастрофи — все це вже було, він стомився, не бажає повторювати все спочатку.

На сірому льоду сиділа зграя вугільно-чорних ворон. Колись він не помітив би її; зараз — здивувався, бо відчув якесь спонукання щодо цих птахів. Бажання діяти.

Він зосередився; спонукання було — підняти камінь і пожбурити в саму їх гущавину, щоб ворони злетіли вгору, хрипко лаючись, кружляючи та ляскаючи крильми, скидаючи послід…

Амулет Віщуна в нього на долоні. Не кидати ж у ворон неймовірно коштовну річ, котра дає могутність?

Щоправда, могутність Амулета призначена зовсім не йому, блукачеві з великої дороги. Амулет шукає свого Віщуна — ох, як затяглися пошуки, ось уже сім десятиліть… Амулетові часу не бракує. Амулет може чекати століттями, він все одно переживе всіх своїх власників… І його, тимчасового зберігача, теж переживе.

Все-таки розігнати ворон, чи не варто?

Над світом нависла та сама небезпека. Ця тварина, що з’явилася ззовні, знову стоїть на порозі та чекає, щоб її впустили… Сама ввійти не може, бачся. Схибилася на цих Брамниках…

Він зітхнув. Із чиєїсь легкої руки відвідувачку прозвали Третьою Силою; звідтоді, як він, той, що сидить тепер на сухому камені біля річки, став її власником і жертвою — з тих самих пір мав до неї майже родинні почуття. Напевне, так затуркана невістка ненавидить свавільну свекруху…

… Чи знає хтось, крім нього? Чи знає, що станеться, коли її впустити?

Налякані його поглядом ворони полетіли геть — від гріха подалі.

* * *

Луар спав. Я ні на мить не стулила повік.

Неможливо було сказати «кохаю». У пам’яті відразу поставали всі ці Рози та Оллалі, принцеси та єдинороги — повторювані безліч разів; слово давно втратило для мене сенс, і я не знала тепер, як мені думати про Луара.

Я лежала потилицею на його розслабленій худій руці. Я боялася не те що поворухнутися — зітхнути; моє тіло затерпло мало не до непритомності, а Луар ніяк не прокидався; я скосила око і хвилину за хвилиною розглядала його спокійне вмиротворене обличчя.

О Небо, скільки років я втратила вдалині від нього. Скількох самозакоханих ловеласів я називала «чоловіками». Як страшно я стала схожа на Гезину…

Він спав. Подекуди в обличчі його проступали риси матері — найдосконалішої красуні; та Луар не був гарний. Протягом останніх тяжких тижнів хлоп’яча чарівність зітерлася з нього, як позолота; доросле обличчя, що виявилося під нею, ніяк не відповідало загальноприйнятим поняттям про красу.

Нібито на зло Егертові, подумала я стомлено. Те саме біляве волосся та сіро-блакитні очі — але обличчя в Луара інше, дивно, що це розкрилося тільки зараз… А може, це останні дні так змінили його?

У нього, виявляється, тверді губи. У нього, який — сама ніжність, який цілує так лагідно й водночас жагуче… Тьху, чи не з п’єси це? Не хочу, не буду, так страшно, що це — сьогоднішнє — може зруйнуватися від фальшивого слова…

Довгі загнуті вії — від матері. А вилиці — чужі. Вилиці — від батька, й підборіддя, і лінія чола…

Я спіймала себе на спробі уявити, який вигляд мав цей жахливий Фагірра, про якого стільки говорено; ото вже був би свекор, так свекор…

Я посміхнулася; ніби у відповідь на мою посмішку, в двері делікатно зашкреблися:

— Чи не бажає молодий пан пообідати?

Котра година? — подумала я в сум’ятті.

Луар поворухнувся. Я з насолодою змінила позу, дозволяючи його руці вислизнути з-під моєї потилиці.

— Чи не бажає молодий пан…

— Бажає, — сказав Луар хрипкувато, але без тіні сну в зненацька владному голосі. — Обід на двох.

Не оглядаючись, він вислизнув з-під запинала й відразу засмикнув його назад; я дивилася, як важко гойдаються оксамитові китиці над моєю головою, і слухала, як він хлюпає водою в порцеляновій мисці. Багаті вони, ці пани-постояльці готелю «Мідні врата»…