Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— Коли мені було п’ять років, — сказав Луар, коли скінчив нарешті своє хлюпання, — я впав у діжку з дощовою водою… Спекотний день, вода свіжа, але не холодна…

Він замовк.

— Ну? — запитала я, бо пауза затяглася.

Він тихенько дзвякнув пряжкою на поясі. Пробурмотів неуважно:

— Потім захлинувся й почав тонути.

Знову виникла пауза; крізь дірочку в запиналі я дивилася, як Луар натягає чоботи.

— І що? — запитала я знову.

— Нічого, — відгукнувся він трішки роздратовано. — Не втонув же… Як бачиш.

Мені здалося, що замість «як бачиш» він хотів сказати — «на жаль».

Як і я, він украв у долі ці кілька годин. Як і мені, йому важко й боляче було повертався до дійсності. На мить мені здалося, що він — це я і є.

— Луаре, — сказала я, звертаючись до оксамитових китиць, — Луаре… Я все знаю.

Він не здивувався. Він помовчав кілька хвилин; потім відгукнувся навіть із якимось полегшенням:

— Значить… Тим краще. Ні про що не будеш запитувати, так?

Я прикусила язика. Не буду запитувати. Сама дізнаюся.

Очі в покоївки Далли стали круглі, як блюдця. Крижаним тоном я перелічила їй вимоги пана Луара; Далла невпевнено припустила, що, мабуть, їй варто поговорити з пані…

Я гримнула на неї, як гримала, бувало, по ходу дії на Трире-простака. Пан Луар — повнолітній; ніхто не позбавляв його спадщини, не кажучи вже про те, що необхідні речі належать йому й тільки йому…

Ховаючи очі, Далла винесла мені скриньку. Я ні на мить не сумнівалася, що не встигну я відійти, як пані Торія дізнається про все з належними подробицями.

На зворотному шляху я зайшла до зброярської крамниці — найкращої та найбагатшої крамниці під чванливою вивіскою «Незборимий дракон». Відвідувачі — два пишно вбрані аристократи — витріщилися на мене так, начебто перед їхні пихаті очі з’явилася поголена їжачиха. Хазяїн за прилавком насупився та замірився вже мене виштовхати.

— Від пана Луара Солля, — сказала я недбало та виклала на поліровані дошки прилавка маленький кинджал у багато прикрашених піхвах.

Аристократи витягли шиї; кинджал був дуже гарний, він намертво прикував би навіть погляд дилетанта — хазяїн же оглянув інкрустований клинок, перерубав на льоту власну вирвану волосину, тихенько та задоволено крекнув.

— Ціна пана Солля? — вкрадливо поцікавився один із відвідувачів.

Я назвала ціну. Хазяїн напружився:

— Шахруєш, крутійко! Хочеш заробити на хазяїні, так?

Я знизала плечима:

— Вам чудово відома справжня ціна цієї речі… Її зроблено на замовлення зброярами міста Каваррена, славного своїми військовими традиціями… Якщо ви не бажаєте придбати іграшку — що ж…

Я простягла руку, ніби хотіла забрати кинджал; другий відвідувач шепнув щось на вухо першому. Хазяїн піймав його погляд і схопив мене за зап’ястя:

— Гаразд… Гаразд, — рука його потяглася до кинджала, але я моторно накрила його рукавом:

— Гроші, високоповажний пане.

Сварячись і проклинаючи мою жадібність, хазяїн зник у надрах крамниці; на плече мені лягла долоня, обтягнута рукавичкою. О, як добре я вже знала такі дотики — ніби випадкові, але чіпкі, зумисне чуттєві, вони демонстрували переконаність у безкарності: гарненька комедіантка, чому б не помацати…

Перший відвідувач нахилився до самого мого вуха. Від нього тхнуло, як із парфумерної крамниці, де на підлозі лежать із десяток недоглянутих мокрих псів.

— Я б накинув пару монет, крутійко, — запропонував він грайливим шепотком. — Іграшка того варта… — і на підтвердження двозначності своїх слів боляче вщипнув мене за ребро.

— Я продаю кинджал за ціну, призначену паном Луаром, — сказала я голосно й холодно. Відвідувач відсмикнув руку — а хазяїн, що виник у дверях з чималою торбинкою, недобре вищирився:

— Негоже, панове… Торг скінчився, дотримуймося ж шляхетності…

Із твоєю пикою тільки про шляхетність і говорити, подумала я, ретельно, без поспіху перераховуючи гроші. У житті не бачила стільки золотих монет.

Перший відвідувач розлютився — на хазяїна, на мене й на долю; я пішла з гордо піднятою головою, чуючи за спиною негарну базарну лайку.

* * *

Я віддала Луарові скриньку й гроші — докинула від себе, що шкода такого гарного кинджала, може, не варто було продавати… Луар дивився неуважно й ніби не чув.

— Є ще одна справа… — пробурмотів він, коли ми добре повечеряли та грілися біля каміна. — Я повинен… Перш, ніж поїду.

Я захлинулася:

— Поїдеш?! Куди?

Він нахилив голову до плеча й довго супився:

— Мені треба… Роздобути одну річ, яка… належить мені. Мою річ. Вона мені… потрібна. Ось.

Попередня
-= 44 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!