Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

При слові «потрібна» його голос недобре затремтів. Так затинається п’яниця, випрохуючи в трактирника в борг свою найостаннішу склянку; всі мої заперечення вмерли, хоча поки й не встигли народитися.

Звичайно, на язиці в мене ґронами висіли питання — але я мужньо стримувалася, пам’ятаючи, що Луарова довіра — як чужа кішка. Вона, може, й наблизиться — але тільки якщо сидіти тихо, з байдужим обличчям.

Я з байдужим обличчям дивилася у вогонь. У полум’ї повільно корчилися всі мої радісні надії на те, що ми житимемо з Луаром мирно, довго та щасливо.

— Я незабаром поїду, — сказав Луар, і тепер у його голосі забриніло щось, схоже на виправдання. — Я… мені треба.

Я мовчала.

— У мене є… до тебе прохання, — почав він обережно. — Це важко зробити… Це… тонка річ.

Я ображено гмикнула — мовляв, легких шляхів не шукаємо й на тонкощах знаємося.

— Моя сестра… — він зітхнув. — Вона ж залишилася моєю сестрою, чи не так? Я хочу її бачити… Перш ніж… Їхати.

— Нянька? — запитала я діловито. — Скільки їй потрібно заплатити?

Він скинувся:

— Ти… Не здумай. Вона образиться… Вона… віддана родині, це не за гроші… Треба їй… пояснити…

Я кивнула. Якийсь час ми мовчали, дивлячись у вогонь.

— Луаре, — озвалась я пошепки. — Я поїду з тобою, гаразд?

Його плечі опустилися, ніби придавлені раптовою вагою:

— Ти не розумієш… Я сам. Я мушу сам… знайти.

— То що це за штука?! — скрикнула я, бо разом начхала на всі пристойності. — Що за штукенція така, що її, бачте, потрібно шукати? Навіщо — хіба вона зможе повернути все, як було?!

— Нічого не буває, як було, — сказав він, і мені привиділося, що не Луар сидить поруч, а навчена життям літня людина. — Нічого не буває… Але мені треба. Потрібно. Хочеться… Як хочеться їсти. Пити. Спати… Цілувати тебе…

…Я щасливо увіткнулась носом у його голе худе плече і заснула.

Дівчиськові не сказали, куди й навіщо ми йдемо. Примхлива, з постійно накопиленими губами, з незмінно гидливим виразом на круглому личку, Алана час від часу намагалася висмикнути долоню з няньчиної руки. Пхинькаючи та бурмочучи, вона постійно сахалася вбік — щоб підчепити носком чобітка уламок бурульки, що зірвалася з даху. Вона не бажала слухати м’яких няньчиних умовлянь; готель «Мідні врата» зацікавив її на мить — але тільки на мить.

— Куди це ти мене притягла? — вона скривилася з відразою. — Що тут, вистава буде, так?

У її маленькій голові мій вигляд міцно пов’язався зі словом «вистава».

Посопуючи та спотикаючись, вона зійшла слідом за мною високими сходами. Я стукнула в двері, як ми умовилися, — тричі.

Минуло кілька секунд.

Алана стояла до мене боком; я бачила щоку під теплою хусткою, насуплену брову та випнуті губи.

Двері розчинилися.

Першої миті вона, здається, не впізнала брата.

Наступної миті це вже було щось незрозуміле — воно сміялося і плакало, молотило ногами повітря, намертво вчеплене в Луарову шию. Нянька за моєю спиною протягло схлипнула.

Він крутився з нею по кімнаті. Літали ноги й поли шубки, збилася на вухо хустка, Алана закинула голівку й заливчасто реготала — враз порожевіли її щічки, на яких не зосталося й сліду того похмурого роздратування, яке так відвертало мене від неї вранці.

Я подумала, що за такої значної різниці у віці Луар мав би стати для неї чимось на кшталт третього з батьків; напевне, так воно й було. Можна уявити собі, ким виявився для дівчиська старший брат — дорослий брат! — який одночасно й рівня, й символ незчисленних переваг над тобою, і друг, і наставник, і заступник…

Вони вже сиділи в кутку; Алана зручно влаштувалася в нього на колінах, вчепилася в його комір, поїдала брата закоханими очима і серйозно шепотіла щось про скарб, викопаний сусідськими хлопчиськами з-під бузкового куща, — а він так само серйозно втішав її, запевняючи, що скарб можна зробити новий і сховати його так, що ніхто ніколи не відшукає…

Потім вони пішли гуляти — вдвох; Луар відсторонив няньку й сам допоміг Алані поправити хустку й шубку. Огрядна жінка довго зітхала їм услід; по тому з виразом скорботи на обличчі звернулася до мене:

— Дитинко… Ви, може, знаєте… Та що ж це зробилося з ними, жили ж бо душа в душу… Невже в пана Егерта… Знаєте, як буває… Друга молодість начебто, ну, в народі інакше кажуть… Га?

Я мовчки похитала головою. Позбавте Егерта ваших підозр; втім, Егертові, певне, начхати.

* * *

Гульбище затяглося до світанку; останнім часом завжди було так. Кожна нова пиятика виявлялася відчайдушнішою за попередню — а на цій, останній, позначився вже навіть якийсь надрив.

Попередня
-= 45 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!