Слава ЗСУ!

Егерт посміхнувся. Кілька днів тому капітан гуардів цікавився, ніби між іншим, — коли пан Солль збирається відбути?

По всьому Каваррену стогнали дружини: відомо, що пиятика зі старим другом — річ шляхетна й природна, але тридцятий день, раз за разом?! О Небо, не у всіх же таке залізне здоров’я, як у пана Егерта…

Він не п’янів. Він виявив це з роздратуванням і тугою — ніякого полегшення, ніякого розслаблення, тверезий розум і тупий головний біль над ранок…

Дні йшли за днями. Слуги збивалися з ніг, прибираючи в розгромленій обідній залі. П’яні Соллеві співрозмовники випадали з сідел, і стурбовані домашні занадилися посилати по них карети.

Егерт знав, що містом повзуть найнеймовірніші чутки. Серед пліток траплялися прості й вульгарні, як-то: визнаний герой заливає вином численні зради красуні-дружини. Інші байки, навпаки, були складні до неправдоподібності — Солль, буцімто, уклав угоду з лихим чаклуном і отримає казкову могутність, якщо у визначений термін пустить на вітер усе надбання своїх каварренських предків…

Егерт потер скроню. До «на вітер» ще далеко — втім, якщо постаратися…

Слава Небу, він не єдине джерело пліток у спокійному мирному Каваррені. Останнім часом багато говорили про розбійників, про якісь криваві набіги, про неспокій на великих шляхах… Ветерани хапалися за шпагу по десять разів за коротеньку розмову — вояки ж бо, в них не кров — кипляча смола…

Егерт посміхнувся криво, жовчно. Каваррену не доводилося переживати Облоги; Каваррен не знає, як воно: день при дні ділити між голодними рештки крихт, чергувати на стінах, вішати мародерів і щоночі чекати штурму…

Втім, орда приходила раз — чому б їй не прийти знову?

Його кволо дряпнуло занепокоєння. Торія сама… Торія…

Він згорбився над столом і стиснув зуби, щоб перечекати черговий напад — бажання просто зараз, цієї секунди вирушити в дорогу, повернутися до ні в чому не винної, рідної, змученої, змішаної з болотом, найдорожчої людини…

Під вікном пронизливо, надривно заголосила молочарка.

* * *

Алана зберігала таємницю аж півдня.

Увечері таки прибігла до материної кімнати, ввіткнулася обличчям їй у пелену й почала жалібно просити, щоб покликала додому Луара — вона, Алана, кликала, але він так і не пішов… Маму напевне послухає, треба покликати, йому ж самому погано…

Торія покликала до себе няньку й тоном, якому позаздрили б навіть крижані тороси, звеліла їй забиратися.

Бідолашна літня жінка розплакалася:

— О Небо… Пані моя… Стільки років… Таж вона… Як рідна… Не знаю, в чому винен цей нещасний хлопчик… Але дівчинка ж бо ні в чому не винна, пані моя… Я знаю… Не щеня ж він — людина… За що ж, пані…

Торія мовчала. Вперше за багато днів вона побачила себе — і свої вчинки — чужими, хоч і вірними та відданими очима. Жорстока мати…

Вона криво посміхнулася і скасувала свій наказ. Повернулася й пішла до себе — пряма, як щогла. Їй ввижалося, що вона торгівка з площі, що в неї на голові лежить ноша, якої не можна впустити чи розхлюпати; не можна навіть повернути голову — а ноша давить, от-от упаде, залишить на килимі безформну мокру пляму…

Вночі їй здалося, що вона згадала.

На крик прибігла Далла — перелякана, в зім’ятій сорочці. Торія стояла посеред кімнати, в судомно стиснутому кулаці здригалася запалена свічка, й розплавлений віск капав на побілілі від зусилля пальці.

…Його руки були без костей. М’які й прохолодні, немов тісто, білі пещені долоні. Цими руками він тяг її вибагливим лабіринтом катувань; вона не знала, що торкнеться її тіла наступної миті — підбадьорливо-лагідна долоня, чи розпечений до червоного сталевий прут, який димить.

У його очах була насолода. Руки…

…Ні, він не торкався її. Всі допити від початку до кінця він просиджував у високому кріслі зі зручними підлокіттями, й лише одного разу відіслав ката…

Торія захлиналася водою з піднесеного Даллою кухля. Він не відсилав ката… Він…

Пам’ять вийшла з ладу. Несамовита пам’ять не бажала впускати розум за ці прокляті двері; Фагірра мертвий, кричала пам’ять — і була права.

Гуркіт інструментів у залізних ночвах. Долоні без кісток на її стегнах…

Несамовито закричала Далла. Кухоль покотився по підлозі, розхлюпуючи воду; на очах покоївки пані Торія Солль сполотніла, як мрець, і впала без тями.

* * *

Мандрівний театр — не голка, в місті не може загубитися. На площі перед ринком грають жителі півдня й тільки жителі півдня — хто ж, у такому разі, поставив поміст посеред торговельного кварталу?

А про те, що на просторому дворі готелю «Солом’яний щит» грають лицедії, торочили всі на три квартали зокола; за півквартала я почула скарги прекрасної Рози, яка сумує за передчасно загиблим Оллалем.