Слава ЗСУ!

Навколо візків стояла юрба; глядачі переступали з ноги на ногу, спльовували лушпиння, хтось байдуже йшов далі, хтось підходив із цікавості — а Флобастер у червоній накидці ката вже показував юрбі відрубану голову Баріана…

Я сповільнила крок. Щось у грудях дивно й болісно стислося, і тільки тепер я з подивом зрозуміла, до чого дорогий мені, цей вигаданий світ на дерев’яному помості, цей незграбний і кумедний маленький світ, у якому я жила, як горіх у шкаралупі, до самої зустрічі з Луаром…

І я вжахнулася, бо усвідомила, як далеко була всі ці кілька днів. Так довго! Майже тиждень без спектаклів — будь-яка риба, витягнута з води, вже здохла б. А я ось стою, проштовхую грудку назад у горлянку й ловлю в прорізах червоної маски очі Флобастера…

Ніхто не сказав мені й слова — наче так і треба.

Мовчки вилізла я на свій візок, переодяглася, начепила накладне погруддя та щосили нарум’янила щоки. Флобастер, який стежив за мною очима на потилиці, дав Мусі знак — той оголосив «Фарс про рогатого чоловіка».

У мене відлягло від серця. Майже зовсім легко — начебто все, як і раніше, нема на світі ніякого Луара, сина Фагірри, й ніколи не було крижаної ночі під крижаними поглядами…

За пристановище трупі слугував тепер «Солом’яний щит». Флобастер перелічив зароблені гроші та вдоволено крекнув.

Я довго вагалася — треба було підійти до нього та повідомити, що я знову йду, що мене не буде до ранку, і те саме завтра, й післязавтра… Іти легко під гарячу руку, після сварки; зараз же, коли все начебто залагодилося, коли всі доброзичливі та великодушні, такий крок треба десять разів прорахувати. Може, сьогодні й зовсім не варто йти…

Розумна думка, ось тільки я не могла подарувати долі ні ночі. Ні години. Ні секунди. Він поїде — адже він твердо вирішив їхати! — і тоді я матиму скільки завгодно часу, щоб плакати й згадувати…

Мої вагання скінчилися легко й просто. Флобастер підійшов до мене перший і запросив на вечерю в сусідньому трактирі.

Я похолола всередині — надто не в’язалася ця вечеря з усією історією наших стосунків. Я воліла б, щоб він крутонув мене за вухо та пригрозив батогом; однак не могла нічого вдіяти й покірно кивнула.

Вечоріло; мокра вдень бруківка затяглася небезпечною крижаною шкоринкою, і я не посміла відсторонитися від запропонованої руки. Лікоть Флобастера в щільному рукаві здавався вдвічі сильнішим за Луарів; ми щасливо уникли падіння, дісталися до найближчої пристойної харчевні та мовчки сіли за вільний столик.

Нижня губа Флобастера була відстовбурчена, ніби крохмальна складка на білизні — це означало, що він рішучий і внутрішньо зібраний. Я спробувала пригадати, коли востаннє ми сиділи з ним ось так, віч-на-віч, — і не пригадала.

Служниця принесла гаряче м’ясо в горщичках і баклажку кислого вина; Флобастер кивнув мені та з котячим воркотінням узявся до трапези. Мені на мить захотілося повірити, що ось ми попоїмо, витремо губи й так само мовчки повернемося назад; звичайно, це була дурнувата думка. Флобастер ніколи не відступає перед задуманим — а сьогодні він задумав щось більше, ніж просто зжерти свою порцію в моїй шанобливій присутності.

І, звичайно, я не помилилася.

Він почекав, поки я обгризу реберце, яке дісталося мені, (справи справами, а їсти мені хотілося жахливо). Помовчав ще, сьорбнув вина. Зморщився. Я терпляче мовчала.

Нарешті, він зсунув брови й ще далі випнув нижню губу:

— Ти… Адже ти не дурепа, Танталь.

Я мовчки погодилася.

Початок не сподобався йому самому. Він знову поморщився, як від кислого:

Тому… Я здивувався. Що тобі в цьому родовитому щеняті?

Я захлинулася вином.

Своєю величезною п’ятірнею він спіймав мою беззахисну руку й міцно притис до столу:

— Ти ж не дурепа… Була досі. Ти ж тоді, пам’ятаєш, клялася мені через своє малолітство, що й заміж не вийдеш, і дурниці ніякої не буде… Ну я, припустимо, вже тоді розумів, що клятви забудуться, як час прийде… Гаразд, Танталь. Можеш не вірити, але я б тебе з чистим серцем відпустив… Якби бачив, що… розумієш. Що це по-людськи… — він відсапався. Нахилився ближче, пропалюючи мене маленькими пильними очима:

— Ось тільки те, що зараз… Дурниці все це, Танталь. Дурощі. Похмілля… Не плутайся з ним. Не знаю, чому — але тільки нічого, крім горя… цей хлопець… ти потрібна мені в трупі!!! — він раптом розлютився, може, тому, що не знаходив потрібних слів. Відпустив мою руку; суворо глянув спідлоба: — Ти потрібна…

Залпом осушив свою склянку. З гуркотом поставив її на стіл. Відвернувся.

Я мовчки дивилася, як сповзають по стінках спорожнілої склянки самотні кислі краплинки.