Слава ЗСУ!

Із Флобастером складно. У нього собачий нюх. Ось тільки пояснити нічого мені, напевно, не вдасться; почує він то почує, а от зрозуміє по-своєму.

— А я залишуся в трупі, — сказала я без жодного виразу. — Не збираюся… Нікуди…

Він знову подався вперед:

— Слухай-но… Будеш-не будеш… Ми без тебе не пропадемо. Ти — пропадеш.

Я не витримала й пирхнула. Не те щоб презирливо — але він відразу налився кров’ю:

— Шмаркачка… Ти… Та пам’ятаєш…

Він збирався мені докоряти. Хотів нагадати, з якої діри мене витяг і що згодом для мене зробив. Я всім йому зобов’язана, і це правда, тут не посперечаєшся, тут нема чого заперечити. Він хотів присоромити мене, тицьнути носом, розмазати по столі — але затнувся. Замовк; налив собі ще вина й знову залпом випив.

Уже краще б він соромив та докоряв. Ця його шляхетність позбавила мене можливості пручатися.

— Я його кохаю, — пропищала я ледь чутно.

Він звів очі до неба, точніше, до стелі. Для нього «кохання» було тільки сюжетом трагедії… Та й фарсу теж. І я його розуміла, тому що все свідоме життя спокійнісінько прожила з таким самим переконанням.

— Ти ж не дурепа, — повторив він цього разу майже ніжно.

— Я його кохаю, — повторила я вперто.

У глибині його очей спалахнули білі злісні вогники.

Та ж він ревнує, подумала я з подивом. Він заявляє на мене права — той, хто завжди був для мене єдиним чоловіком, наділеним якоюсь владою. Він не зловживав нею — але він нею володів, він і мною володів — хазяїн… Він же батько. Він же й коханець. Є-таки підстави для ревнощів.

Він зрозумів хід моїх думок. Безгучно вилаявся; відвернувся до стіни:

— Ти… Даремно так. Я хотів як краще.

— І що мені робити? — запитала я стомлено.

— Нічого не робити, — він зітхнув. — Не ходи до нього. Годі.

— Не можу, — сказала я винувато. І відразу підскочила — він гримнув кулаком по столі:

— Дурепа! Таки дурепа, як і всі…

Я втягла голову в плечі:

— Він… Скоро поїде. Я…

— Як знаєш, — кинув він сухо. Підвівся, розплатився зі служницею і вийшов.

Я провела його поглядом. Широкі двері зачинилися за широкою спиною, і дивитися вже не було на кого — але я дивилася й далі, поки позаду не кашлянули делікатно:

— Люба Танталь…

Я озирнулася. Поряд стояв довгий, ніби зимова ніч, чорнявий, із сизим підборіддям Хаар — так його кликали, старшого в трупі конкурентів-південців.

Від несподіванки я позбулася мови. Хаар дивився не відриваючись, немов змія; служниця швиденько прибрала зі столу порожній посуд. Ватажок жителів півдня присів, граціозно закинув ногу на ногу.

Він був не старий — мабуть, навіть молодий; з-під коміра куртки пробивалися мережива сорочки, а на пальці поблискував здвоєний золотий перстень — у них, на півдні, це символ багатства.

— Посварилися? — лагідно запитав Хаар. Чуттєві кутики його великого рота, натягнутого, ніби мотузка, ледь помітно піднялися. — І чого б то?

Він навіть не вважав за потрібне збрехати що-небудь, пояснити свою нескромність; мені схотілося відразу бовкнути йому просто у вічі: а тобі що до того? Стежиш?

— Скільки він тобі платить, люба? — довготелесий Хаар очевидячки віддавав перевагу коротким розмовам. — Маленька вбога трупа — не найкраще місце для розквітлого таланту, чи не так? Це все одно, що ніжну квітку засушити в склянці з піском… А навкруг же повно родючого ґрунту.

Які пишні, красномовні звороти, подумала я і твердо вирішила зірвати на Хаарі всю злість, яка в мені накопичилася.

Він ніби прочитав мої думки та примирливо кивнув:

— Втім… Не вважай за образу. Мене не обходять ваші рахунки… Знай тільки, що я накину зо п’ять монет сріблом і оком не змигну. Варто лише тобі захотіти. Ну, не схочеш — справа твоя…

І він разом відкинув стриманість, несподівано білозубо посміхнувся:

— Де мене шукати, ти, певно, пам’ятаєш?

Він галантно вклонився й пішов; я тупо дивилася у двері, які знову зачинилися, спантеличена, розлючена, розгублена — і, проте, улещена. Поважна людина Хаар. Поважна і знаменита. І попри це він спустився до мене з неба. Приємно.

* * *

Каварренський цвинтар славився давньою традицією — майже всі пам’ятники зображали стомлених птахів, які сіли на надгробки.

Егерт постояв біля могил батька й матері. Надгробок старого Солля був увінчаний могутнім, трохи згорбленим під тягарем років орлом, а над могилою його дружини опустив голову змучений лелека. Егерт довго струшував сніг із кам’яних плит, із крил, з холодних мармурових спин.

Цвинтар мовчав під тонким простирадлом снігу; Егерт повертався колами, по багато разів проходив повз похилених кам’яних голубів, скулених ластівок і ту маленьку невідому пташину, що сиділа, схилена до гранітних літер — «Знову полечу»…