Слава ЗСУ!

Раніше могила без пам’ятника була на краю цвинтаря, осторонь. Тепер її зусібіч оточували сусіди — але статуї тут так і не поставили, порожня гладенька плита оточена була сухою травою, що жовтими патлами стирчала з-під снігу.

Егерт зупинився. Напис на камені неможливо було прочитати, якщо не зчистити снігової шкаралупи — однак Егерт чудово пам’ятав, що тут написано. Неважко запам’ятати ім’я безвинно вбитої тобою людини.

«Дінар Дарран» — написано на камені. Його звали Дінар, він був нареченим юної Торії. Егерт Солль убив його на дуелі — а потім жорстоко спокутував цей гріх; Дінар, можливо, пробачив своєму вбивці та дозволив йому бути щасливим із Торією.

Загибель Дінара — довічна Егертова провина; а ось загибель Фагірри була єдино можливою і правильною. Про це вбивство він не жалкував ані миті — але Фагірра не пробачив, певна річ. Дотягся.

Над плитою здійнявся сухий сірий вихор…

* * *

…Маленький білястий смерч. Сухо зашелестіла бура трава.

Луар прихилився спиною до стовбура. Сторож ні за які гроші не бажав доглядати могилу — він сам очистив від торішнього листя ледь помітний необгороджений горбочок.

Йому було страшно сюди приходити. А не приходити не міг; тим більше сьогодні — перед від’їздом…

Він не хотів вирушати в ці мандри. Він боявся цього. Він знав, що в кінці шляху на нього вже чекають — і не бажав цієї зустрічі. Йому, зрештою, зовсім не потрібен старий медальйон з дитячих спогадів…

Необхідний. Як повітря. Як світло.

Так п’яниця поспішає до корчми крізь заметіль, ризикуючи залишитися в заметі. Так закоханий, гнаний пристрастю, дереться в спальню по карнизі й не боїться скрутити собі шию. Луар чіплявся за кожен новий день, відкладаючи подорож на післязавтра, — але сила, що гнала його за медальйоном, була встократ сильніша за страх.

* * *

Ми лежали в задушливій темряві, розімлілі та щасливі, як два ситі, розпечені на сонці удави. Десь у кутку делікатно шкреблася миша; крізь шпару в запиналі пробивалися тьмяні відблиски прогорілого каміна. Червона іскорка відбивалась у розплющеному Луаровому оці — другого не було видно. Цієї миті Луарове обличчя на подушці уявлялося мені мальовничою місцевістю, країною з долинами та гірськими піками, з пагорбами й безсонним круглим озером. А червоне світло каміна заміняло в цій країні заходове сонце… Напевне, такі думки бувають у стомленій голові тільки за мить до сну.

Він ледь ворухнувся — я побачила, що те єдине око, яке я бачу, дивиться на мене:

— Спатимеш?

— Ні, — відгукнулась я пошепки. Мені не хотілося, щоб на зміну блаженній червоній темряві прийшов звичайний сірий ранок.

Він обережно пригорнув мене:

— Слухай-но… Давно-давно на білому світлі жив чаклун… Маг. Він був сильний і вмів заглядати в майбутнє… За це його кликали Віщуном.

Я ледь посміхнулася. «Одна жінка вміла прати білизну… За це її прозвали пралею».

— Не смійся, — сказав він ображено. Я примирливо притулилася до нього щокою; він зітхнув і продовжив — трішки співуче, як зазвичай розповідають казки:

— Ну от… Ця людина володіла дорогоцінною річчю — Амулетом Віщуна… Це такий медальйон із отвором, і Віщун… Бачив недоступне. Він був могутнім і жив довго… Але зрештою все-таки вмер. А медальйон, тобто Амулет, передав своєму спадкоємцеві… Який теж був магом і теж став віщуном. І звідтоді його — не спадкоємця, а того, старого — почали звати Першим Віщуном… І так було довго. Віщун умирав — Амулет сам знаходив собі нового хазяїна…

— Нюхом? — поцікавилась я.

Луар не засміявся:

— Напевне… Напевне, в Амулета є таки нюх. Він… дуже складна річ, цей Амулет. Своєму хазяїнові він приносить могутність… А самозванця може й убити. Дуже сильна річ. Небезпечна… У книгах описано, як за допомогою медальйона віщуни ходили крізь… Але, може, саме це й вигадка… Отже, минали століття. Один умер — Амулет перейшов до іншого…

Він замовк, і миша, яка принишкла на час його розповіді, знову радісно взялася до роботи.

— А далі? — запитала я.

Він зітхнув:

— Далі… Останній віщун умер… Він був гарною людиною, гідним магом, звали його Орвін… Він умер, точніше, загинув, і Амулет залишився без господаря… І вже багато десятиліть його шукає.

— Кого? — нерозумно запитала я.

— Віщуна, — відгукнувся він приречено.

Ми знову замовкли — надовго, на радість миші.

— А звідки ти все це знаєш? — запитала я не без іронії.

Він підвівся на лікті — і обоє його очей, ледь помітних у темряві, втупилися в моє обличчя:

— Цей медальйон… Довго зберігався в мого діда, декана Луаяна. Він був магом…