Слава ЗСУ!

— Твій дід — маг?! — тепер я теж сіла на ліжку. Мистецтво вигадувати небилиці до деякої міри навіть почесне — але надто вже незвичне для серйозного хлопчика Луара; тому я дивилася на нього пильніше, ніж дозволяла темрява:

— Твій дід? Маг?

У його голосі почувся подив — він, виходить, думав, що я давно знаю:

— Звісно… Декан Луаян, він був відомий у місті, а в університеті на нього взагалі молилися… Це він зупинив Мор, викликаний братами Лаша… Тільки цього майже ніхто не пам’ятає, — тепер у його голосі почулася гіркота. — Він написав книгу «Про магів», такий здоровенний трактат, життєписи… Я так і не прочитав до кінця. Але я читав про віщунів і Амулет…

— Стривай-стривай, — я обхопила коліна руками, — ти читав книгу, написану чаклуном? Життєписи магів?

Луар постав переді мною зовсім у новому світлі. Я в житті не зустрічала когось, хто зустрічав таку людину, що сама бачила справжнього мага!

— Так, — він знову зітхнув. — Але справа не в тім… Тут дещо цікавіше. Дід зберігав Амулет Віщуна багато років, а після його смерті…

Він затнувся. Помовчав. Сказав сухо, вдавано спокійно:

— По смерті мого діда Амулет перейшов… до моєї матері.

Я підстрибнула, загрузла в перині:

— Ти не жартуєш? Виходить, він зараз у неї?

Він, здається, похитав головою:

— Ні.

Я розчаровано вляглася назад. Підтягла ковдру до підборіддя:

— А де?

— Хотів би я знати, — відгукнувся він з незрозумілим виразом.

— То що, його вкрали?

Він обхопив мене під ковдрою — наче хотів перевести мої думки на інше; слід визнати, це йому почасти вдалося.

— Його не вкрали, — прошепотів він мені в гаряче вухо. — Його віддали… на збереження. Іншій людині. І не запитуй, кому. Сам не знаю до пуття…

Отут його рука виявила безсоромність; і в моєму розмореному тілі виявилася раптом захована пружина, і за кілька хвилин нажахана миша ретирувалася, а з готельної перини полетіли навсібіч пух і пір’я.

Камін цілковито згас.

У чорнильній темряві я слухала його дихання — дихання спокійної, щасливої, дуже стомленої людини. На якусь мить у мені раптом прокинулися гордощі — адже я врятувала його… Тоді… Й зараз теж.

— Луаре, — прошепотіла я.

— Так, — відгукнувся він, солодко засинаючи.

— Даси мені почитати книгу… життєпис магів?

— Звичайно… — він позіхнув у темряві, — бе…ри…

Цілу ніч мені снилися чарівники в довгих, до підлоги, чорних мантіях.

Наступного дня я купила йому яблуко.

Просто так — зайшла на ринок, довго вибирала, ходила вздовж рядів; потім торгувалася, поки не захрипла: йшла, поверталася, стала знаменитістю серед перекупок — через самий лише кураж. А вже по тому, як окинула гордовитим поглядом повернені в мій бік невдоволені обличчя, голови в чіпцях, купила яблуко. І на повен голос заявила: «Це нареченому».

Слуги в «Мідних вратах» давно знали мене й кивали при зустрічі; цього разу в передпокої сидів сам хазяїн. Я привіталася, качаючи яблуко в долонях, і, як звичайно, ступнула до сходів; мене здивовано погукали:

— Агов, панянко!

Я озирнулася. Господар ніяково посміхався:

— Поїхав…

Я не зрозуміла. Яблуко пахло — терпко, запаморочливо, як пахне наприкінці зими гарне осіннє яблуко, що довго дрімало в соломі.

— Пан Луар виїхав. Ви що ж… Не знаєте?

Кручені сходи під моїми ногами здригнулася та прокрутились, як величезне свердло. Я ще сподівалася, що хазяїн, мерзенна пика, знущається, що це такі в нього жарти зі мною, занімілою дівчиною.

— Як? — запитала я ледь чутно. Він перестав посміхатися:

— То він… Не сказав, ось у чому річ. Я думав, вам відомо… А як ні, то що ж…

У очах його світилося розуміння. Огидне вульгарне розуміння.

Я проковтнула приниження, зібрала всі свої сили й запитала так спокійно, як тільки могла:

— Нічого не передав? Ані записок, ні речей? Може, в кімнатах?

Він похитав головою:

— Забрали вже… Новий мешканець оселився, не простоюємо, заклад-бо… відомий, авжеж… Лише години зо дві минуло — і ось тобі, не порожня кімната…

Я стисла зуби:

— Годинки зо дві?

Хазяїн тонко посміхнувся:

— Справді, не так і мало… Але якщо наздогнати…

Я не пам’ятала, як опинилася на вулиці. «Коли наздогнати»… Набридла шляхетному панові чергова дівчинка-іграшка, ось він і позбувся просто й дешево…

Сволота. Яка сволота цей хазяїн, які бридкі в нього думки…

Я раптом зупинилася посеред вулиці. Він поїхав, як і збирався. І я навіть приблизно знаю, куди й навіщо…

Муха чистив коней. Я тицьнула йому яблуко:

— На.