Слава ЗСУ!

Він здивовано взяв. Швиденько відкусив, поки не відібрали; розплився в посмішці:

— Солодке…

— За все солодке доводиться розплачуватися, — оголосила я злостиво. Він витріщився, намагаючись зрозуміти, чи не схибилась я остаточно.

…Муруга конячка зроду не ходила під сідлом. Я накинула вуздечку; Муха злякано закричав, давлячись яблуком:

— Агов! Ти чого!

Я скочила на голу, слизьку, кощаву кінську спину:

— З дороги! Ну!

— Дурепа! — заволав він, і в очах його промайнув невдаваний жах. — Флобастер уб’є!

Конячка була здивована й розгнівана; я вдарила її п’ятами, щоб раз і назавжди пояснити, хто тут хазяїн. Кобилка злякано заіржала, Муха сахнувся вбік — я вилетіла з дверей стайні з розмаяною навколо кобилячих боків широкою спідницею.

На вулиці оглядалися — ти диви, дівчисько! Верхи, наче хлопець! Без сідла! Ви тільки погляньте! Я лупила кобилку в боки; вершниця з мене була, прямо скажемо, ніяка, але злість і розпач зробили свою справу — я вчепилась у бідолашну тварину, мов той кліщ, який розтискає щелепи тільки по смерті. А до смерті мені було ще далеко — конячка відчула це й вирішила, що в її інтересах підкоритися.

Статечні вершники сахалися, щойно помічали мене на початку кварталу. Якась карета мало не перекинулася. Я вилетіла за міські ворота, ледь не збила з ніг стражника, що ловив собі гав, — вітер відніс назад призначену мені лайку. Прогримів під копитами міст — я мчала широким шляхом, і хтось маячів попереду, але це був не Луар — просто якийсь здивований городянин, який вибрався в передмістя навідати рідних…

Як далеко він устиг заїхати? Скільки перехресть на шляху, скільки разів він міг звернути?!

Муруга конячка — не прудконогий рисак. Біг її дедалі вповільнювався, а на нові безжальні поштовхи вона озивалася тільки сумним докірливим іржанням: за що?! Вона служила трупі довше, ніж служила я, — і така подяка?!

Я озирнулася. Навкруг лежали сіро-сніжні поля в чорних розталих плямах, дорога була порожня, і тільки біля самого узлісся…

Привиділось, чи ні, але я вперіщила кобилку так, що вона ледь не скинула мене зі своєї багатостраждальної спини.

Біля узлісся виднілася постать вершника; ми знову помчали; з-під копит летіли грудки болота й мокрого снігу, і я теліпалася на спині, з кожним кроком конячини відчуваючи дедалі сильніший біль, а обрій не наближався, і людина попереду була так само далеко…

Потім я зрозуміла, що не помилилася. Вершник не був видінням; коли, вихиляючись під моїм побитим озаддям, кобилка добулася до роздоріжжя, він саме вирішував, куди звернути.

— Луаре!!!

Мій голос здався незнайомим мені самій — хрипкий, як у хворої ворони, надсадний, злий. Луар озирнувся, рука його, що потяглася була до шпаги, безсило опустилась:

— Ти?!

Я зіскочила — скоріше гримнулася — з нещасного коня. Підвелася, підвиваючи від болю; підскочила до Луара, схопила його жеребця за вуздечку:

— Ти… Я тобі дівка? Я тобі цяцька куплена, забавка, так? Послинив і виплюнув?

Мені хотілося його вдарити — але він був у сідлі, недосяжно високо, я могла тільки сичати, бризкаючи слиною, у його очі, які страшно розширилися:

— Ти… Щеня. Я тебе… Забирайся! Забирайся геть…

Я проганяла його стиснутими кулаками — о Небо, ніби це він цілу годину переслідував мене на шкапі без сідла розбитим шляхом:

— Забирайся геть! Худобина! На очі мені більше… Геть!

Я випустила його вуздечку, розвернулася, пішла не знати куди, і з кожним кроком стримувати сльози ставало важче; біль у ногах і спині доповнював мої почуття неповторними барвами. Нещасна кобилка дивилася на мене з жахом — у її очах я була чудовиськом, божевільною мучителькою всього живого.

Він спіймав мене на узбіччі. Схопив за плечі, розвернув до себе:

— Ну я ж… Але я ж не можу не їхати! Я ж не вільний над собою… Я ж…

Його благальний погляд мене доконав. Я розревлася так, як не плакала з часів притулку.

Добрих півгодини ми стояли на узбіччі — він обіймав мене, я то виривалася, то кидалася йому на шию; сторонній спостерігач здорово повеселився б — але ніяких спостерігачів не було, тільки спокійний Луарів жеребець та моя кобилка, котра не втекла тільки тому, що ледве трималася на ногах.

Луара трусило. Він гриз губи й повторював, що кохає мене й повернеться; на думці в нього було щось зовсім інше, але я надто змучилася, щоб розгадувати його таємниці. Він повторював, що не вільний над собою, що йому зле, що його тягне, що він мусить; слово «амулет» так і не прозвучало. Нам обом було не до того.

Слово виникло в моїй пошматованій пам’яті, коли перед самим закриттям воріт ми — напівжива конячина і її вкрита синцями вершниця — повернулися в місто.