Слава ЗСУ!

Без думок і пояснень. Одне тільки дивне слово — «амулет».

* * *

Флобастер узявся за батіг.

Я безтрепетно пішла з ним на заднє подвір’я; переляканий Муха гладив по мокрій шиї постраждалу конячину, з низького віконця кухні витріщалася цікава служниця, на помийному барилі бенкетував облізлий кіт. Баріан за щось вичитував Гезині — далеко, на краю моєї свідомості. Металася панічна думка — ні! Флобастер ніколи мене не бив! Але й паніка була якась несправжня, ледача, теж далека й невиразна. Луар поїхав; амулет.

Флобастер так зиркнув на цікаву служницю, що віконце відразу й зачинилося. Потім так само люто глянув на мене — я безстрашно витримала його погляд.

Він здер з мене плаща. Мовчки, зі страшним сопінням, рвонув догори пелену мокрої сукні.

Очі його розширилися. Обличчя залишалося лютим, але очі стали схожі на блюдця, коли він глянув на мої голі ноги.

Я ніяково зігнулася й теж на них глянула.

На задньому подвір’ї було темно — самотній ліхтар та засвічені вікна в сутінках, які дедалі згущалися; в цьому півмороку я побачила на власному тілі чорні, моторошні з вигляду синці. Атож, поскакай з незвички без сідла.

Флобастер мовчав. Я мовчала теж — чекала на покарання.

Він відпустив мене. Сопучи, підняв мого плаща; накинув мені на плечі й пішов, волочачи кінчик батога по розкислому болоту.

* * *

Гінці з’явилися на світанку — точніше, гонець, тому що тільки цей хлопець у заляпаному грязюкою червоно-білому мундирі був повноважним представником капітана варти. Інші двоє служили йому проводирями та охоронцями.

Посланців зустрів слуга із сонними червоними очима. Хлопця, що виявився лейтенантом варти, провели просто до пана Солля — або полковника Солля, як його шанобливо іменував червоно-білий юнак.

Розгромлена вітальня справила на лейтенанта сильне враження. Слуга, який супроводив його, хитався від утоми; хтозна, що очікував побачити юнак у кабінеті Солля. Однак назустріч йому підвелася з-за столу цілком твереза, суха, напружена й недобра людина. Посланець зніяковів.

Егерт узяв із його рук листа, запечатаного особистою печаткою капітана варти Яста. Потримав, очікуючи від себе ознак хвилювання; не дочекався, розламав печатку, розкрив.

«Полковникові Соллю радостей і перемог. Нехай дні його…» — Егерт пробіг очима звичайні ввічливі рядки. «Повідомляю панові полковникові, що після раптового його від’їзду гарнізон виявився позбавленим керівництва, і мені нічого не залишалося робити, як тільки прийняти командування на себе…»

Солль байдуже кивнув. Добре. Він все одно готував Яста собі в спадкоємці… Все влаштувалося якнайкраще.

«…Однак вісті, одна зліша за іншу, не дають спати спокійно. Дрібні розбійницькі зграї, що промишляли на околицях, об’єдналися тепер у один міцний загін на чолі з якимось Совою… Лиходії насмілюються нападати вже не просто на самотніх подорожан, але й на цілі каравани; жителі околишніх сіл і хуторів бояться, надсилають послів із чолобитними — однак я не зважуюся почати велику каральну вилазку за вашої відсутності… Справи що не день гірші — благаю, полковнику, прибути в розташування гарнізону та прийняти командування з тим, щоб…»

Молодий посланець нетерпляче переступив з ноги на ногу, дзвякнув шпорою. Егерт підвів очі — юнак дивився в міру шанобливо, в міру очікувально, в міру докірливо.

— Передайте капітанові Ясту, — Егерт зітхнув, добираючи слова, — передайте капітанові, що я прибуду відразу ж… Як тільки мої важливі справи дозволять мені зробити це. Нехай капітан діє на свій страх і ризик — я вірю в його талант полководця, — Солль знову зітхнув, стримуючи мимовільне позіхання.

Вражений посланець дивився на нього розширеними очима.

* * *

Колись у дитинстві він тяжко хворів. Йому тоді було років сім, і звідтоді на все життя запам’ятався стан напівмарення, коли здавалося, що під головою не подушка, а мішок з розпеченим камінням.

Потім наставало полегшення — і в мокрій від поту темряві йому ввижалися далекі замки серед моря, зірки на щоглах кораблів, багаторукі риби та птахи з очима, як жарини…

Ця подорож нагадувала Луарові те давнє марення. І ще чомусь уявлялося червоне яблуко, що впало в річку й повільно пливе за течією — напівпритоплене, яскраве, з зухвалим хвостиком над поверхнею води. Часом Луарові здавалося, що його шлях — та сама повільна прозора ріка, і вона несе його, немов яблуко.

Він не противився плинові річки. Спершу подорож із заплющеними очима виявилася навіть приємною — він ні про що не думав і ліниво дивився, як оголюються під сонцем засніжені поля, як повзуть по них тіні хмар, як метушаться на латочках відталої землі охлялі птахи. На душі в нього було спокійно та порожньо — тепер він нічого не вирішував і нічого не хотів. Долю було визначено — давно й остаточно, але ось невідомо ким; Луар встановив для себе, що колись потім він запитає і про це. Не зараз. Зараз він позбавлений своєї волі — і його залежність настільки глибока, що десь змикається з абсолютною волею.