Слава ЗСУ!

Але дні йшли за днями — і з кожною новою ночівлею, з кожним новим перехрестям його спокій танув.

Напевне, мета ставала дедалі ближча — але з кожною годиною в Луаровій душі посилювалася невідома сверблячка. Це було схоже одночасно на голод і на спрагу, він почувався дитиною, якій показали іграшку — а потім сховали, й тепер він мусить падати на землю, битися в істериці, вимагати, вимагати…

Він поганяв і поганяв коня; жеребець хрипів, вкриваючись милом, та Луарові все одно здавалося, що він їде недостатньо швидко.

Одного разу, під час ночівлі на сіннику в чиємусь дворі, він відчув під пальцями грані золотої пластинки. Начебто ковток води посеред безкраїх розжарених пісків. Ланцюжок холодить шию — нарешті!

Він розплющив очі. Долоні пам’ятали вагу медальйона — але вони були порожні. Тоді його скрутив спазм.

Він качався по сіні. Він волав щось невиразне, збіглися люди зі світлом, крізь гуркіт у вухах він чув плутане: падуча… падуча… кінчається… І він дійсно бився з піною на губах — йому здавалося, що він порожній мішок, у якому застрягло шило. Йому хотілося вивернутися навиворіт.

Над ранок він опам’ятався — але спокій втратив остаточно; його змінив нестримний потяг до медальйона.

Він бачив його в обрисах хмар. Золото ввижалося на дні струмка, будь-який зустрічний здавався узурпатором, незаконним власником святині. Видивляючись золотий ланцюжок, Луар взяв за звичку при зустрічі з кожним перш за все розглядати його шию. Люди сахалися, бурмочучи закляття-обереги — не інакше вовкулака, заміряється встромити ікла…

Довкола нього дедалі щільніше згущався острах. Якби Луар, як дівчина-кокетуха, носив із собою маленьке залізне люстерко, якби мав звичку зрідка в нього дивитися — тоді зрозумів би, звідки ці зацьковані погляди зустрічних і супутників, чому його бояться пустити на нічліг — і все-таки пускають… Жага до медальйона, яка з їдала його зсередини, дедалі виразніше проступала в його холодних, непорушних очах.

Він плакав ночами. Амулет кликав його, як дитина, що заблукала, кличе матір; це перетворилося на катування, на невідступну маячню. Луар нічого навколо не бачив, просто рвався вперед, знаючи, що божевільна мандрівка добігає кінця.

І ще — він зрозумів, що поруч із медальйоном перебуває хтось, із ким неминуче доведеться зустрітися.

* * *

Весна настала відразу — тяглася-тяглася гнила відлига, а далі раптом устало вранішнє сонце, і всі зрозуміли, що зими більше нема. Скисла.

Кошлаті мітли розмазували по бруківці гній і глину, і на них, на мітлах, набухали бруньки. Городянки поспішали додати до свого звичного вбрання якусь соковиту весняну деталь, і тому в галантерейників підвищився попит на бантики-пряжки-хусточки. Подекуди в садочках розпустилися кволенькі жовті квіточки, й місцеві закохані висмикували їх із коренем, щоб з превеликим шармом піднести потім своїй любій модисточці або білошвейці.

Збори зросли і в нас, причому попит пішов на трагедії та лірику. Фарси гралися рідше, ніж зазвичай, і це було чудово, тому що я кульгала ще досить довго; публіка плескала, а тим часом наближалося завершення наших зимових гастролей.

Саме собою малося на увазі, що першого ж по-справжньому теплого дня трупа полишить гостинне місто, і тоді життя закрутиться, як і досі, — дорога, вистави, ярмарки, села, багаті та пихаті аристократи в замках, наївні та скупі селяни в хуторах, щедрі базари з безліччю шляхетних злодіїв, вибої на шляху, дощі та сонце… Збираючись вечорами в харчевні, Баріан і Флобастер вирішували, куди б податися, Фантін, розжирілий за зиму, кивав і погоджувався, Гезина мріяла, що добре було б, мовляв, дістатися до узбережжя та побачити море — і тільки я понуро мовчала. Цікаво, чи Луар засмутиться, коли повернеться і не застане мене в місті? І скільки часу займуть ці дивні пошуки «амулета»?

Хтозна коли я потраплю сюди знову. Дороги — вони непередбачувані. Пливе собі скіпка в бурхливому струмку та будує плани на майбутнє…

Тим часом струмки талої води виливалися з підворіть і впадали в каламутні вуличні потоки, а вода в кам’яному міському каналі піднялася під самий горбатий місток. Горобці репетували від щастя, Флобастер дедалі частіше запитливо поглядав на сонце, а Муха вголос рахував дні — так не терпілося вирушити в дорогу.

Щоразу, коли я зустрічала на вулиці студента, нишком розглядала його від черевиків до чорної шапочки з китицями. Слово «амулет» у моїй пам’яті міцно поєдналося зі словом «книга». Книга Луарового діда… Мага, якого звали Луаяном. Тільки тепер до мене дійшло, що хлопця ж і назвали на честь діда, діда любили та поважали, він написав книгу — життєпис магів… А Луар, телепень, не знайшов часу, аби до кінця прочитати її — зате читав про «амулет». І, між іншим, дозволив почитати й мені…