Слава ЗСУ!

А раз Луар дозволив, міркувала я, то не скористатися його дозволом було б невдячно й нерозумно. Залишалася дрібничка: книга, напевне, зберігалася в Університеті, де ж іще? Не в спальні ж, справді, тримала її пані Торія, сувора спадкоємиця чарівника Луаяна. Оце було б кепсько — у спальню пані Торії мені ніяк не можна було пролізти. А в Університет…

Двійко студентів занадилася на наші вистави. Обоє робили Гезині подарунки — льодяники на паличках, срібні монетки й ті ж таки жовті квіточки з садочків. Я їх мало цікавила — в костюмі баби з «Трире-простака» нікого особливо не спокусиш.

Перший з тієї двійці був міцний селянський хлопець, який утік, очевидно, зі свого хутора назустріч пригодам міського життя та випадково втрапив у обійми професорів. Другий здавався сином пекаря — круглий, біло-рожевий, як пряник, посипаний, до того ж, ластовинням, начебто родзинками. Маючи уявлення про смаки Гезини, я пророкувала перемогу першому та нищівну поразку другому.

Так воно й сталося. Одного з чудових весняних днів Гезина та здоровань вирушили на прогулянку за місто, а веснянкуватий парубійко зостався в самоті, щоб переживати своє горе.

І тоді я вирішила прикрасити йому ці хвилини.

Він страшенно зрадів. Він посміхався та червонів, пропонуючи мені руку; він відразу щиросердно забув про Гезину й, відверто кажучи, йому було байдуже — та акторка, чи ця. Колір волосся не мав значення — аби тільки походжати з нею попід ручки, гордовито поглядати на перехожих та потім вихвалятися перед друзями: бачили, мовляв, цих комедіанток!

Звали його Якон, батько його виявився не пекарем, як я спершу подумала — ні! Батько його був лікарем, мав практику тут, у місті, і виховував сина в суворості. Бідолаха жорстоко страждав — вдома його й досі сікли різками, в Університеті глузували, жінки гидували мати з ним справу, тому доводилося щогодини самостверджуватися.

Як я зрозуміла, частиною цього самоствердження була й дружба з найдужчим студентом Університету (уже й не знаю, чим лікарський син «купив» цього простакуватого бичка), й гонитва за прихильністю комедіанток. Тепер бідолаха не вірив у власний успіх — я впала йому просто в руки, як перестиглий плід, і єдиною перешкодою до нашого зближення виявилася моя примха, природна для акторки: я хотіла побачити Університет зсередини. Якщо не весь, то вже бібліотеку — обов’язково.

Якон стомився пояснювати мені, що так не водиться, появи сторонніх в Університеті не пробачають — я стояла на своєму. Складно? Ну, гаразд, з легшими справами я впораюся й без допомоги закоханих студентів.

Нарешті Якон здався. Не відступатися ж від дивом знайденого щастя, не пасти ж, справді, задніх! Мені було призначено зустріч; темного вечора, коли тільки найстаранніші студенти сидять при свічках за книгою, а легковажні їхні товариші бенкетують у міських винарнях, коли у величезних навчальних приміщеннях порожньо та темно, коли навколо блукає тільки сторож, а в бібліотеці нишпорить лише кіт-мишолов, — о цій самій порі тремтячий спітнілий Якон провів мене повз залізну змію та дерев’яну мавпу, які охороняли вхід.

Голосно дихаючи, він чалапав попереду; вогник свічки, стрибаючи, вихоплював із темряви коридори з нішами, приосадкуваті колони, чиїсь обличчя на кам’яних барельєфах. Пахло пилом; я затремтіла. Запах нагадав мені напівзруйнований будинок моєї бабці, дім, де я росла.

Якон озирнувся:

— Ось… Тут… Тільки п’ять хвилин, зрозуміло? Подивишся — і підемо…

Він теж тремтів — від ляку а, може, від передчуття. Думав, бідолаха, що, коли я вгамую свою цікавість, то постараюся і йому догодити, вдовольнити його хлоп’ячу хіть.

Величезні двері повільно відчинилися. У темряві ледве мріли три високі вікна — за ними ніч була ніби розріджена, в одному висіла навіть дрібна зірочка. Якон сопів у мене над вухом.

Тут накопичувався книжковий пил. Роками, десятиліттями; я схопилася за ріг стелажа, тому що голова моя раптом замакітрилася. Дитинство, мама…

Там теж лежала пилюка — й ніхто її не прибирав. Час від часу частину дорогоцінної бібліотеки пускали на розтоплювання груби; я довгі години сиділа на підлозі, розглядаючи золоті обрізи, шкіряні палітурки, тиснені корінці; особливо мене забавляли замочки — деякі книги защіпалися на ланцюжки, начебто приховану в них мудрість можна було запросто викрасти й кудись понести… Залишити порожні жовті сторінки…

Читати я вивчилася по стародавній абетці — на кожній сторінці там були малюнки, їх можна було теж розглядати годинами. Абетка загинула взимку в печі — і я не плакала, тому що стало на якийсь час тепло… А ще дошкуляли миші. Одного разу я спіймала на вулиці худу блохату кішку — але двоє мисливських псів, чийого родоводу не могли зіпсувати навіть брудні ковтуни під черевом, вигнали мою протеже, дякувати, що не з’їли.