Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Собаки були вічно голодні. Я теж була вічно голодна; єдиним, чого в моєму дитинстві не бракувало, були гори стародавніх книжок…

Я отямилася. Якон, звичайно, погарячкував, коли виділив мені на перегляд лише п’ять хвилин. Однак у будь-якому разі часу було обмаль — не сидіти ж тут до ранку?

На маленькому столику знайшовся свічник. Я викликала в Якона жах, коли засвітила в ньому дві грубі кручені свічки та заходилась знайомитися з усім, що стояло на полицях.

— Ти що, з глузду з’їхала? — видихнув він. — Стільки світла… Помітять…

— Я в темряві не бачу, — зізналась я.

— Що тобі тут бачити? Це вчені книжки… ти, напевне, й читати не…

Я змовчала. Книг було забагато, а часу замало — я зрозуміла, що без сторонньої допомоги не впораюся. Стороння допомога могла бути єдина — в особі переляканого Якона.

Я озирнулася, додала своєму обличчю захопленого, трішки розгубленого виразу:

— Так… Бачу, що вчені… Ти що ж, — голос мій затремтів від замилування, — всі їх прочитав?

Студіозус зніяковів. Навряд чи він виділявся з-поміж товаришів глибокими та значними знаннями, здобутими старанною працею. Я натисла:

— Ти знаєш… Я завжди мріяла… Зустріти… познайомитися… Учені… вони ж не такі, як усі. Вони… Ось ти, напевне, знаєш, де яка книжка стоїть?

На його обличчі позначилися сумніви. Я заскреготіла зубами: і де взявся такий дурень на мою голову!

Тепер залишалося найскладніше — повідомити йому назву книги й таким чином втаємничити його в свою справу. Хтозна, скільки ще людей услід за мордатим Яконом дізнаються, що така-то й така комедіантка шукає таку-то й таку книжку…

Втім, начхати йому було на мої таємниці. Він рішуче схопив мене за руку:

— Ходімо… Та ходімо ж бо… Годі… Подивилася…

Я вирвалась. Примхливо накопилила губу:

— Не чіпляйся. Не заробив ще.

Він тихенько застогнав. Я задоволено кивнула:

— Отож-бо й воно… А тепер знайди мені, Яконе, книжку декана Луаяна «Про магів».

Здається, я його вразила.

З витріщеними очами він безмовно заглибився в курну книжкову темряву; звідтіля довго чулися його охкання, зітхання та здавлені прокльони — однак, коли він з’явився, книги в його в руках не було:

— Я не знаю… Тут була копія… А оригінал у пані Торії в кабінеті, я не знаю… А копія тут була…

Я зробила крок до нього — він, бідолаха, відсахнувся:

— Слухай, Яконе… Якщо ти мені не знайдеш негайно цієї книги — я зараз сама закричу: «Рятуйте!» А сторожеві скажу, що ти затяг мене сюди, щоб…

— Ні!!! — він так сполотнів, що навіть ластовиння зникло. — Ти… Ти просто…

— Шукай, — кинула я холодно.

Він шукав довго; кіт-мишолов з’явився з темряви, щоб потертися носом об мою спідницю.

Якон з’явився мало не в сльозах:

— Немає… Пані Торія… Вона бере іноді… у кабінет… декана…

— Пішли в кабінет, — сказала я спокійно. Він мало не впав:

— Та ти… Не можна!!! Туди тільки пані Торія… Тільки при ній… Там замкнено, не можна!

Я заскреготіла зубами. Схоже, всі мої старання марні — залишається цьомкнути в щічку лікарського сина, щоб не так сильно, нещасний, засмучувався…

Я підняла свічник над головою — щоб посвітити краще й кинути останній погляд на цю книжкову пишноту…

Вона стояла в мене над головою. Поблискував золотом тиснений корінець. Тільки руку простягни.

Я простягла.

Луаян. «Про магів… Життєписи великих, які…»

— Вона? — запитала я в Якона.

Той проковтнув слину. Зацьковано кивнув.

Книга була важка та незвичайно нова — якихось зо два десятка років… Палітурка ще пахла шкірою.

Світло двох кручених свічок упало на гладенькі сторінки, які ще не встигли пожовкнути. Зміст книги; у мене захопило дух.

Які імена. Їхній звук уже був сповнений магії — Бальтазар Ест… Ларт Легіар… Орлан-пустельник… Руал Ільмарранен на прізвисько Марран, іменований надалі Брамником…

Я чомусь здригнулася. Може, тому, що Руал — це ніби Луар навиворіт. Буває ж таке…

Якон постогнував у мене за спиною. Точніше, вже не постогнував, а скімлив — тонко та безнадійно.

Я перегорнула сторінку назад, до початку книги. Мене трусило дедалі сильніше — ось він, Перший Віщун… Якась немислима давнина… А поруч…

Я тихенько охнула. Поруч — «Старець Лаш, великий і божевільний»…

Долоні мої спітніли. Обережно, щоб, збережи Небо, не пошкодити ні сторінки, я заходилася шукати розділ про великого та божевільного старого. Таких збігів не буває — яке відношення божевільний старий може мати до Священної Примари Лаша, якому поклонявся цілий орден служителів, котрі двадцять років тому наслали на все живе Мор, орден, з якого походив Луарів батько, Фагірра…

Попередня
-= 55 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!