Слава ЗСУ!

Яка це була книга! В кожну сторінку хотілося вчепитися та читати, не відриваючись, — але не можна, немає часу, де розділ про Лаша…

Якон закричав, як заєць. У бібліотеці стало світліше; я не звернула б уваги, але Якон намагався, звиваючись, заступити книгу своєю спиною — заховати від когось, хто став у дверях:

— А… Ні… Це… Вона… сама…

Пес, подумала я злостиво. Начхати мені на сторожа й плювати мені на Якона — я винесу цю книгу, вкраду, вона мені потрібна… Якщо буде треба, я за неї битимуся.

— Ні… Я… Не я… — голосив лікарський син.

Я стисла зуби, вдала на обличчі крижаний вираз і озирнулася.

Тримаючи свічник з такими самими, як у мене, двома крученими свічками, на порозі стояла пані Торія Солль, і гарне обличчя її було маскою люті.

Всю мою рішучість і злість немов накрили мокрим мішком. Напевне, коли пані Торія лупила канделябром по обличчю свого сина, вона мала схожий вираз очей. Таким поглядом убивають.

— Люб’язна комедіантка цікава? — запитала Луарова мати. Вона говорила тихо — і в шелестінні її голосу мені почувся звук, який видає зміїна луска, ковзаючи по каменю. — Люб’язна комедіантка вирішила, що театр її безмежний?

Звичайно, вона мене впізнала. Звичайно, з моїм виглядом у її пам’яті пов’язався моторошний спогад про Луара, каптур Лаша і прозріння Егерта Солля.

— Вона… — прохрипів Якон — і був безжально зметений з дороги. Торія ступнула до мене, і очі її горіли, як два крижані вогні:

— Чого тобі тут треба, мерзотнице?!

Образа, немов ляпас, повернула мені втрачені сили. Я випросталася:

— З якого це дива пані вважає, що має право…

Зіниці її розширилися. Вона побачила на столі за моєю спиною розгорнуте Луаянове творіння.

— Ах ти…

Мене відкинули геть, немов кошеня. Торія захлопнула книгу, язички свічок затанцювали й мало не згасли; з важким томом напереваги, неначе бажаючи мене вдарити, Торія Солль сліпо рушила вперед, загонячи мене в кут між полицями:

— Як. Ти. Посміла.

— Він дозволив мені! — крикнула я з перекошеним люттю обличчям. — Луар дозволив мені, він має право, це і його книга!

Від імені сина вона захиталася, як від ляпаса. Зупинилася; знову рушила на мене:

— Я. Відучу тебе. Забиратися в щілини. Повзуча тварино.

У житті мене ображали по-всякому — я навчилася пропускати образи повз вуха. Але тепер мені стало кривдно до сліз.

— Я — тварина? — скрикнула я крізь ці непрохані, принизливі для мене сльози. — Я свого сина не зрікалася!

Вона схопилась рукою за груди. І відразу ж — другою рукою за стелаж, щоб не впасти. Її погляд безсило ковзнув по мені, як пазурі по склу. Я злякалася.

— Ти… — видихнула вона.

Я схлипнула:

— А що… Він… У чому він винен? Він що, не любив вас, як матір? Він що, не вірив вам? Він що, відповідає за…

Я затнулася. Не можна було цього говорити. Ні.

Мацаючи руками, як сліпа, вона повернулася до мене спиною. Притримуючись за полиці, відійшла до столу — згорблена, схожа на бабу, яка волочить ноги. Взяла свічник і побрела до виходу; забутий Якон плакав у якомусь кутку. Я подумала про нього байдуже, як про чужу річ.

* * *

У його кімнаті було незвично, неприродно чисто. Далла прибирає щодня… Та й кому ж м’яти постіль, бруднити підлогу та розкидати де попало речі й книги.

Торія постояла на порозі, не зважуючись увійти. У дитинстві вона так само боялася ввійти до кімнати, де лежала її мертва мати…

Тихо й чисто. Як при небіжчику.

Кімната її мертвого сина.

Вона зачинила двері, так і не переступивши порогу. Луар…

Ім’я обпалило, немов батіг.

Уночі вона прокинулася тому, що посеред кімнати хтось стояв, мовчазний та холодний, як відображення в товщі льоду.

— Іди, — благала вона, натягаючи на голову ковдру, — іди… Що… За що…

Тоді, в підземеллі, вона теж плакала й запитувала, за що. Він пояснював, не жаліючи часу, що за неймовірний злочин має бути покарання… Наслати Мор — жахливий злочин, чи не так? Вона благала — але ж не я… Я не винна… І він пояснював, кивав із розумінням: карають не обов’язково винних. Жертва мусить бути невинною, інакше яка вона жертва?

Так, ще він хотів знати, де медальйон… Дуже хотів знати; Торія сказала б, щоб перервати муки — але від шоку й болю забула…

Посеред кімнати вже нікого не було. Тільки запах горілого м’яса. Огидний запах.

…Руки, прив’язані ременями до дерев’яної лави. Коли він насолодився її стогонами, то послабив ремені, які стягали щиколотки… Зняв зовсім… Вона хотіла вдарити його ногами — але сили не було, вона лише жалюгідно сіпнулася, й тоді руки в рукавичках розвели їй коліна…