Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

У рукавичках? Хіба він був у рукавичках? Вона ж пригадувала огидно-теплий, безкостий дотик голих долонь…

Стояла глуха ніч. Торія встала, запалила світильник, одяглася й сіла біля вікна.

Так і просиділа до світанку.

Хлопчисько з’явився в кабінеті, супроводжуваний дідком-служником.

— Студент Якон? — поцікавилася вона холодно.

Хлопчисько схлипнув. Біляста головешка, розсипи ластовиння на пухкому дитячому личку.

— Більше не студент, — вона покрутила в нього перед носом наказом пана ректора.

Очі його стали великі-великі, жалюгідні й мокрі:

— Пані… Я клянуся… Не треба, пані… За що… Я не хотів…

Вона кивнула служникові; той вивів хлопця за плече. З коридору долинуло нестримне, відчайдушне ридання.

Торія нічого не відчувала. Хіба що крихітне полегшення — тепер про все це можна забути…

Геть з-перед очей.

* * *

Річка лежала у вигинах — блакитне з зеленим. Блакитне небо у воді, весняна трава на мокрих слизьких купинах.

Луар стримав коня. Дорога йшла прямо — але в її кінці не було медальйона; зате на пологому бережку осторонь від тракту повільно походжав чоловік — маленька постать то нахилялася, підмітаючи землю полами плаща, то дивно змахувала рукою, присідаючи, начебто в танці. Одна тільки людина на широкому березі — і більше нікого.

У Луара перехопило подих. Божевільний шлях його добіг кінця; тепер він точно знав: ще до заходу сонця Амулет буде в нього в руках. Навіть якщо заради цього доведеться вбити.

Під ногами чвякала вода. Вода проступала крізь шар трави — рудої, напівзогнилої, впереміш із яскраво-зеленою, новонародженою. Луар дивився під ноги — на людину поки що не дивився; всі його сили витрачалися на те, щоб кроки не збилися в поквапливу дрібну рись. Він повинен ступати, як хазяїн.

Запах річки посилився. Чоботи по кісточки провалювалися в розкислий ґрунт; потім Луар ступив на мокрий пісок і тоді тільки підвів голову.

Людина не дивилася на нього. Людина пускала по воді камінчики.

Чоловік ретельно вибирав серед гальки на березі найпласкіший і найкругліший камінь, довго примірявся, затискаючи снаряд між середнім і вказівним пальцями. Потім красиво замахувався, кидав — і камінчик летів по поверхні води, летів нескінченно довго, стрибаючи, як жаба, по бездоганній прямій — а незнайомець уголос рахував його стрибки. Справа ця здавалася в його виконанні урочистою та важливою, ніби коронація. Або як похорон.

Луар стояв і мовчав. Імовірно, так почувається мандрівний лицар, який відшукав у кам’яному лабіринті скарб — і лютого дракона, що стереже його. Байдужого, як усі сторожі.

— Двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім… — метальник камінчиків поморщився — «двадцять сім» здавалося йому невдачею. Він нахилився, розглядаючи, — плаский, ніби монета, камінчик лежав у межах довгої тіні, що падала від Луара.

Незнайомець забарився, і здавалося, що ось зараз він нарешті підведе голову. Луар напружився, готуючись зустрітися з ним поглядом, — але незнайомець відвернувся, так і не підібрав камінчика. Тепер він стояв спиною до юнака, дивився на річку, — високий, худий, прямий ніби ціпок. Луар і досі не розгледів його обличчя.

— Я прийшов по свою річ, — глухо промовив Луар. — У вас є те, що належить мені.

Незнайомець повільно озирнувся.

Він не змінився звідтоді, коли п’ятирічний Луар ковтав сльози за скринею, тому що його улюблену річ, таємну іграшку віддавали в чужі руки — у довгі сухі руки цього старого. І батько, й мати, що були тоді ледь старші за теперішнього Луара, тремтіли під його, незнайомця, поглядом — і тепер Луар почасти зрозумів, чому. Він був нетутешній, цей старий. Хтозна, яка безодня його вивергнула.

— Ти виріс, — повільно озвався старий. — І ти такий схожий на батька.

Кінчики його губ в’їдливо піднялися. Старий мав на увазі зовсім не Егерта Солля; Луар, затрусився, як від ляпаса, згадав про те, що, коли чотирнадцять років тому його змусили привітатися з цим страшним старим — вже тоді вузькі губи в’їдливо вигнулися, а прозорі очі без вій втупилися в Луара, начебто насаджуючи його на рожна. Старий уже тоді все знав. Бачив наскрізь.

— Віддайте мені моє, — сказав Луар так само глухо. — Більше мені нічого не треба.

— Чого вже більше, — посміхнувся старий.

Луар мовчав, міркуючи, чи не відмова це й що в такому випадку робити. Думки його оберталися повільно — але він твердо знав, що йтиме до кінця. Якщо знадобиться, втопить старого в річці слідом за його камінчиками.

Іноді здається, що мені вже все одно, старий підвів обличчя до безупинно мінливого неба. — Я вже все бачив… Тепер прийшов ти. І просиш річ, яка… вмирає. Разом із нами. Разом зі світом. А я ще не вирішив, турбує це мене, чи ні…

Попередня
-= 57 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!