Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Луар дивився на старого, намагаючись розгледіти на прорізаному довгими зморшками обличчі сліди божевілля. Старий спіймав цей погляд і гмикнув:

— Так… хлопчику. Дитя катівського підвалу… Ти — Віщун? Спадкоємець Орвіна?

Він зареготав, жовчно скривив вузького рота. Потім обірвав себе, діловито вибрав камінчик і пустив його по водяній гладіні.

— Віддайте! — несподівано для себе скрикнув Луар. Старий мовчав. Камінчик стрибав і стрибав — десь біля протилежного берега. — Я — Віщун, — сказав Луар. Язик, який вимовив небувале сполучення слів, отерп, онімів.

— Ти справді прийшов по нього? — старий дивився на протилежний берег.

Рука його ковзнула за пазуху. Луар ступив уперед, як п’яний, котрого штовхнули в спину. На твердій долоні старого лежала золота пластинка зі складним вибагливим отвором.

— Він іржавіє, — сказав старий пошепки. — Бачиш, він іржавіє.

Луар не чув. Увесь світ стиснувся до скарбу на старечій долоні.

— Ти… — старий ледь помітно всміхнувся, — ніколи не читав… Заповіту Першого Віщуна. Тобі не зрозуміти…

Луар простяг тремтячу руку.

— А навіщо він тобі потрібен? — легко запитав старий. — Чи справді так потрібен, як ти думаєш, га?

Невловимий рух рукою.

— Ні-і!

Луар захлинувся криком.

Блиснув на сонці золотий ланцюжок; Амулет Віщуна, вистражданий Луаром, почав стрибати по гладкій зеленавій поверхні.

…Вода обпалила — так, ніби він кинувся в багаття. Глинисте дно виповзло з-під ніг, і на мить він побачив водяну гладінь зсередини — світла розгойдана плівка з кульками пухирів. І попереду — маленька золота комета, пластинка, що опускається на дно, тягнучи за собою тонкий хвіст ланцюжка.

Його руки вчепилися в каламутну крижану воду. Він бачив тільки свої руки мертвотного кольору, зелену воду та білий пісок на дні; на мить злякався, що згубив — але медальйон кликав його, тонка пластинка лише до половини втонула в намулі та стояла ребром.

І тоді його простягнуті пальці торкнулися Амулета Віщуна.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ясного й сонячного, по-весняному теплого дня Флобастер оголосив, що завтра — завтра! — ми залишаємо місто, вирушаємо в дорогу.

Фантін зрадів, мов дитина. Баріан усе знав заздалегідь, Муха вдоволено потяг носом, а Гезина загадково посміхнулася. Тільки я стояла з дерев’яним обличчям, ніби сільська наречена, якій уже на весіллі показали нарешті нареченого.

Увечері всі разом вирушили в трактир — пити й розважатися, тішитися весною та мріяти про майбутні мандрівки. Я сиділа в кутку, цідила кисле вино й дивилася в стіл.

Трактир був ще повен, коли Флобастер залізною рукою відіслав усіх спати — світанок не чекатиме, ворота відчиняють на зорі, дорога не дослухатиметься до скарг сонних ледарів, дорога любить лише тих, хто виступає в путь затемна…

Я йшла за всіма. Флобастер теж трохи відстав — і тоді я гукнула:

— Майстре Фло!

Напевне, він чекав від мене витівки — озирнувся нервово, навіть трохи метушливо:

— Га?

— Я не поїду, — сказала я.

Цілий вечір я болісно складала цю коротку фразу. Цілий вечір боялася уявити, яким стане обличчя Флобастера; однак у завулку було темно — тому я так його й не побачила.

Довго тяглася пауза; голоси, сміх Гезини, хрипкуватий басок Мухи віддалялися вулицею.

— Він покине тебе, — спокійно сказав Флобастер. — Він покине тебе й забуде. Ти наймешся служницею в яку-небудь крамницю, все життя митимеш запльовану підлогу та вислуховуватимеш лайку. А коли ситий хазяїн почне затискати тебе десь у коморі, ти згадуватимеш свого шляхетного лицаря, ковтаючи сльози…

Мені стало холодно. Він говорив безсторонньо й водночас переконано — як пророк.

— І можливо, тоді ти згадаєш мене. І скажеш своїй мокрій солом’яній подушці, що старий, виходить, був правий… І кинешся навздогін — але тільки марно, Танталь. Тому що таке не пробачається. Ніколи.

Він перевів подих. Я стояла ні жива ні мертва.

— Знаєш, — він посміхнувся, — двадцять років тому я сам міг стати крамарем і мати цілий виводком дітлахів… Але талант не ганчірка, щоб міняти його на чиїсь випадкові пестощі. Знайшлася добра людина, котра пояснила мені це… І я йому дякуватиму до могили. Розумієш?

Я мовчала. Від втяг повітря крізь стиснуті зуби:

— А тепер скажи, що ти пожартувала, й закінчимо цю розмову.

Десь у темряві над нашими головами порипував флюгер. Пронизливо закричав гулящий кіт, відповів іншій, гримнула віконниця, на горланя хлюпнули помиї навпіл із прокльонами — і знову тиша, яку порушував тепер звук струмочків, які стікали з даху.

Мені хотілося провалитися крізь землю. Тому що відповідь мою було визначено. Тому що ще слід перевірити, чи зможу я жити без сцени й без трупи, — але ось без Луара мені не прожити. А Флобастер цього не зрозуміє. Я в його очах… Не хочеться й думати, ким я постаю в його очах. Краще мені було ще в притулку вмерти від скарлатини.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!