Слава ЗСУ!

Котячий концерт відновився на сусідньому даху. Флобастер голосно дихав у темряві.

— Я не поїду, — сказала я ледь чутно.

Флюгер на даху видав несамовиту руладу. — Як знаєш, — відгукнувся Флобастер глухо. — Прощавай.

Повернувся і зник у темряві.

* * *

Луар стояв посеред площі, й весняний вітер погойдував його, як деревце.

Він почувався людиною, котра нарешті одужала після довгої хвороби; дорога пригадувалася невиразно — був чад, нестяма, потім крижана вода — і відразу чомусь площа з наглухо забитою Вежею Лаша, зі страченою лялькою перед будинком суду й цим самим будинком, у підвалах якого він був зачатий…

Він з подивом зрозумів, що радий поверненню. Більше того, вся подорож у гонитві за медальйоном здавалося тепер казкою, розказаною на ніч.

Ця думка змусила його здригнутися. Він застромив руку за пазуху — слава Небу, медальйон на місці, і добре було б просто зараз покласти його на долоню та вкотре жадібно розглянути до дрібниць… Але не можна. Луар чомусь панічно боявся підставити Амулет під випадкові сторонні погляди.

Він з жалем відпустив золоту пластинку, що висіла тепер у нього на грудях. Щільніше загорнув плаща; втім, площа жила своїм повсякденним життям, нітрохи не цікавлячись Луаровими таємницями. Площа торгувала та прогулювалася; чотири ліврейні лакеї натужно сопли, тягнучи без жодного смаку оздоблений паланкін, і пухка рука з затягнутого мереживом віконця вітально помахали квіткарці, яка зашарілася. Біля підніжжя Вежі блукав божевільний старий у розмаяному вітром лахмітті; двоє цікавих, видно, сільських, роздивлялася його, як дивину. Поряд торговець із лотком закликав покупців, спритно підкидаючи в повітря круглі булочки з маком; хитрий вуличний хлопчисько підхопив умільця під лікоть, спіймав булочку, яка ляпнула на бруківку, і, ретируючись, врізався на бігу в голубину зграю, що спокійно снідала. Голуби злетіли в небо, ляскаючи крильми та обсипаючи площу послідом; городяни морщилися, зчищаючи з одягу свіжі пташині мітки. Луар похмуро всміхнувся.

До радості повернення домішувалася якась дивна досада — за плечима довгий шлях, і ось він повернувся та опинився на самім його початку. Знову в тому самому місці — як стрілка годинника. Як пацюк, що біжить по ободу дерев’яного колеса…

Тепер він стояв перед Університетом; хтось із студентів упізнав його і привітався — марно, бо Луар його не помітив. Погляд його не відривався від вікон бібліотеки, двох великих вітражних вікон, одне з яких було трохи прочинене.

Не тямлячи, що робить, він знову застромив руку за пазуху. Йому здалося, що медальйон пульсує в долоні, хоча, швидше за все, це пульсувала в жилах власна Луарова кров.

Неможливо без кінця грати з собою в хованки. Неможливо не думати про жінку… Про ту, котра так часто розчиняла зсередини ці вітражні бібліотечні вікна та сміялася, махала рукою хлопчикові, що сидів на плечах у батька… Так, взагалі, на плечах зовсім чужої людини, по тому скривдженої долею — ображеної в найкращих своїх почуттях…

Луар криво посміхнувся — нічого не вдієш. Важко втримати за пазухою гарячий жар…

Рука, що стискала медальйон, сіпнулася, як від опіку. Гарячий жар за пазухою — спаде ж таке на думку. Палаючий жар на золотому ланцюжку.

…У готелі він замкнувся на ключ, завісив вікно, витяг Амулет і поклав його на стіл — посеред потертої оксамитової скатертини. Пластинка лежала сумирно, тьмяно поблискуючи золотими гранями; Луар повільно, зі смаком вивчав тонкощі вибагливого отвору, намагаючись не помічати при цьому бурих плям іржі, що розповзлися по тьмяній золотій поверхні.

Річ умирає. Так сказав старий, котрий умів пускати по воді стрибучі камінчики. Саме так — «річ, яка вмирає. Разом із нами. Разом зі світом»…

Забагато божевільних старих, подумав Луар. Той, що блукає навколо Вежі у драному одязі служителя Лаша, теж любить пророкувати кінець світу. Чого тільки не почуєш від божевільного старця… Але іржаве золото? Луар звик вважати, що золото не іржавіє.

Він накрив медальйон долонею. Уявив його у всіх подробицях чистим, без єдиної цятки… Відняв руку. Іржа не зникла — здається, її стало більше.

Тоді біля ріки, в чаду й нестямі, було сказано щось, що самого Луара потім дивувало. Щось схоже на «Я — Віщун»… Якщо це правда, якщо він справді так сказав — що ж, тоді він найбезумніший за всіх божевільних старих у цьому божевільному світі.

Золотий ланцюжок лежав на витертому зеленому оксамиті, як тьмяний струмочок у траві. З кожною хвилиною Луара опановувало більше занепокоєння: Амулет надто довго був без нього, а йому необхідно було постійно відчувати медальйон на своїх грудях.