Слава ЗСУ!

Невиразний страх зник, щойно Амулет повернувся на своє місце. Луар криво посміхнувся; невідомо, хто тут чий хазяїн. Нічого не знаючи про властивості золотої пластинки, він підозрював тільки, що медальйон набагато сильніший за свого нового пана; втім, Луар скромно сподівався коли-небудь стати з ним нарівні.

У когось запитати. Накопичилося так багато запитань — але божевільний зберігач, який шпурляється святинями, не завважив за потрібне бодай щось пояснити. Тепер Луар виявився з медальйоном сам-на-сам, і єдина людина, котра може йому допомогти — декан Луаян… Його дід, який присвятив довге життя грубій мудрій книзі.

* * *

Батьків кабінет приносив Торії забуття.

Днями вона просиджувала за величезним столом, дивлячись перед собою, ні про що не думаючи. Кожен, хто проходив у такі години повз двері її кабінету, мимоволі знижував голос і ставав навшпиньки — чи то був зелений студент, чи й сам пан ректор. Тихше, пані Торія працює.

Вона справді працювала — часто залишалася на ніч, гнула спину над книгами, старанно робила виписки, готуючись до лекцій, яким так і не судилося відбутись. Вона точно знала, що їй буде страшно зійти на кафедру та глянути всім їм у вічі…

Вона не уточнювала, хто такі «всі вони». Всі вони знають, що вона зреклася сина; може, їм відомо, чому вона це зробила. Тому дівчиську-комедіантці, що бозна-як опинилося на її шляху, напевне, відомо все… Втім її, Торію, раніше не дуже турбувала чужа думка. Їй вистачає власного судді, який з певного часу вгніздився в душі.

Кабінет недоступний для суєти й осуду. У кабінет не проникають сторонні думки; Торія запевнила себе, що тут можна думати тільки про великі історичні події, про бої та царства, про магів і полководців… І ще про батька, декана Луаяна.

Вона робила довгі обходи, вишукуючи в кабінеті все те, до чого батько колись доторкався. Вона зібрала в бібліотеці всі його рукописи та годинами дивилася на сторінки, не бачила слів, милувалася тільки почерком. Цілі розділи з книги «Про магів» самі собою засіли в її пам’яті з точністю до коми.

Вона побудувала навколо себе нетривкий, зате цілком непрониклий світ; не спокій, але якась ілюзія спокою — і все це завалилося, коли одного з днів у кабінет зазирнув збуджений служник.

— Пані моя! — вигукнув він радісно. — Ой добре як, і пан Луар до нас завітав, у бібліотеці він, самі можете…

І відсахнувся, коли побачив, як змінилося її обличчя.

Дерев’яним голосом вона подякувала. Замкнула за служником двері; розгорнула першу книгу, що трапилася, сіла за роботу — але з такою натугою вибудуваний захист обсипався, рука з пером дрібно здригалась, очі дивилися сліпо, а у вухах лунали позмінно вкрадливий сміх Фагірри та дзвінкий вигук того дівчиська: «Я свого сина не зрікалася!»

Вона підвелася так, що мало не перекинула крісло. Вчепилася долонями в краєчок батькового столу, неначе просила допомоги та захисту; не дочекалася ні того, ані іншого, відімкнула двері, вийшла.

Хтось сахнувся з дороги й потім злякано привітався — уже з-за спини. Вона крокувала коридорами, обличчя її було незворушне, а в душі зіштовхнулися і зчепились клубком сум’яття, сором, боягузливе бажання втекти, легкодухий страх перед докорами — і якесь почуття, якого вона довго не могла розпізнати, а коли розпізнала, то не повірила.

Вона хотіла його бачити. Вона повинна була його бачити, тому що довгими безсонними ночами їй не раз спадала думка про його смерть. У маренні вона майже бажала цієї смерті — і тепер раділа, що її чорні помисли не нашкодили йому, що він принаймні живий…

Вона підійшла до дверей бібліотеки. Відступила, повернулася; кам’яні обличчя з барельєфів дивилися в простір такими само, як у неї, відсутніми очима. Вклонився зустрічний студент; забарився, наче бажаючи про щось запитати — і відразу ж поквапливо пішов геть. Порожньо. Нікого немає.

Двері відчинялися без рипіння.

Їй здалося, що бібліотека порожня; під вікном вилизував шерсть сухорлявий кіт-мишолов. Він скосив на Торію жовтаве око та повернувся до свого заняття.

Вона відчула миттєве полегшення — і тоді за найближчим високим стелажем хтось поворухнувся й зітхнув.

Вона придушила бажання втекти. Постояла, повільно, як по тонкій кризі, зробила один крок, другий.

Він сидів біля підніжжя драбини — на підлозі. Книги громадилися перед ним купкою; Торія бачила тільки простягнуту ногу з потертою підошвою чобота, опущені плечі та біляве волосся, що звисало на обличчя.

Торія майже нечутно скрикнула. Егерт. Він сидів, як сидів звичайно Егерт — та сама поза, ті самі біляві пасма…

Подих її збився. Той, що сидів на підлозі, відчув присутність іншої людини, підвів голову.