Слава ЗСУ!

З-під білявого волосся в обличчя Торії глянув відстороненими прозорими очима молодий Фагірра.

Посипалися з полиці книги. З криком — як і раніше, німим — вона прорвалася крізь стелажі, які заступили дорогу; затуляючи рота рукою, вийшла з Університету, майже бігцем поквапилася додому. Із прокушеної долоні капала кров.

Того ж дня пані Торія Солль в поспіху зібрала Алану та няньку, яка нічого не розуміла, і відбула в заміський дім.

* * *

Над помостом жителів півдня пузирилося вилиняле накриття. Глядачі стояли підковою, час від часу вибухав надривний сміх; я затесалася в саму гущу натовпу та приречено дивилася одну п’єсу за іншою.

Хаар передавав куті меду. Щомиті бажаючи догодити найневибагливішому глядачеві, він ішов часом на цілковиту вульгарність; у одному з фарсів на сцену виносили справжнє лайно на лопаті — а після діалогу, що складався суцільно з міцних слівець, перекидали цю пахучу купу на лису голову придуркуватого коміка.

Юрба реготала від пуза. Тут і там сновигали кишенькові злодюжки, так що вузлик із пожитками доводилося міцно притискати до грудей. Вуха мої горіли від сорому — чи то за себе, чи за Хаара, чи за лисого коміка; це ненадовго, казала я собі. Незабаром повернеться Луар…

Грошей у мене майже зовсім не лишилося. Відверто кажучи, краще б мені було найнятися в трактир служницею. Ніхто не згадає, що після від’їзду Флобастера я виявилася ні з чим; ніхто не згадає, що в трупу Хаара мене занесло не від гарного життя… Скажуть — перекинулася. Сам Хаар вирішить — перекинулася-таки… Та що там Хаар, і до чого тут пересуди. Сама я в це повірю, ось у чому лихо. «Перекинулася»…

Подвійне зрадництво. Уже краще служницею в трактир…

Але думка про трактир викликала в мені якийсь містичний страх. Відразу пригадувалися слова Флобастера — «все життя митимеш запльовану підлогу та вислуховуватимеш лайку»…

Мене пересмикнуло, як від холоду. Юрба навколо значно порідшала — фарс змінився якоюсь драмою, до знемоги нудною; Хаар не вміє ставити драми, ось чому він їх так не любить…

Потім я зрозуміла, що мене помітили. За завісою — у тому самому місці, де зазвичай буває дірочка — відчувався якийсь рух; мені здалося, що бачу навіть, як у дірці кліпає око. Дивилися крізь фанерне дерево посеред сцени, та й самі персонажі в перервах між репліками кидали на мене косі ревниві погляди. Той самий замурзаний лайном комік, баба з несподівано дзвінким дитячим голоском, герой-коханець із круглим, як барабан, обличчям і масним поглядом, героїня, гарна панянка з примхливо накопиленими губками…

Мої майбутні супутники. З ними жити під одним дахом, з ними ділити хліб і вино, гроші, лайку…

У жителів півдня дуже велика трупа. З десятеро, не менше. Навряд чи вони зрадіють приблудній чужинці, конкурентці…

Вистава скінчилася. Задзвеніла, наповнюючись, тарілка; я мимоволі витягла шию, підраховуючи чужий дохід. Не тарілка, а ціла миска для вмивання, і дощенту наповнена — ми звичайно стільки не збирали. Хаар знає, як догодити публіці. Публіка дурна.

Глядачі потяглися геть — і мені схотілося піти. Я вже зробила кілька кроків, коли чіпка, як пазуриста лапа, рука Хаара схопила мене за плече:

— А, люб’язний талант… Розквітлий талант знайшов нарешті, де пустити корінці… Так, люба? Чи ти просто гуляєш?

Довгий рот його посміхався, а очі залишалися серйозними — чіпкими й млосними водночас. Підборіддя, ретельно виголене бритвою, вкрите було чорними крапками, які нічим не зведеш. Від Хаара тхнуло пудрою і дорогим одеколоном; припущення про те, що я «гуляю», було сущим лицемірством — йому давно вже донесли, що трупа Флобастера полишила місто.

— Як тобі спектакль? — у голосі його почулися зверхні нотки. Наче він радів за мене — аякже, нарешті сподобилася побачити справжнє мистецтво…

Я не знайшла в собі сили, щоб похвалити видовище — а лаяти побоялася.

— Пан Хаар не збирається в дорогу? — відповіла запитанням на запитання. Він гмикнув:

— Тебе це турбує? Не хвилюйся, трупа Хаара не відчуває в дорозі ні злигоднів, ані нестатків… Втім, я маю намір пробути тут ще кілька тижнів.

Він звично говорив «я», а не «ми». Він постійно насолоджувався власною тут присутністю; я з ніжністю згадала Флобастера — а тиран же був… Скнара… Свавільний який…

Хаар співчутливо ляпнув долонею по моєму вузлику з пожитками. Міцно взяв мене за лікоть.

— Ходімо, дитинко, — промовив таким тоном, яким звичайно говорять продавцеві: загорніть мені ЦЕ.

І я пішла.

Нова трупа зустріла мене саме так, як я того заслуговувала.

Відразу згадався притулок: криві посмішки через плече, пересуди півголосом, постійне бажання штовхнути або вщипнути — хоча б словом чи промовистим поглядом. Усі ці люди належали Хаару, як маріонетки, але, на відміну від маріонеток, ще й гризлися між собою за право належати йому більше.