Слава ЗСУ!

Він заборонив собі думати далі, силоміць повернув хід своїх міркувань на колишній шлях. Отже, Орден Лаша… Божевільний Старець Лаш, тисячу років тому знався з Першим Віщуном. Деканові Луаяну не завжди вдається бути безстороннім істориком — його особистість, його ставлення до описуваних подій проступають поміж рядків. Напевне, для вченого це погано…

Луар підсів ближче до світла.

«…свідчення цих шановних істориків дозволяють вважати, що в останні роки свого довгого життя (а Лаш прожив чимало, тому, ймовірно, й залишився в нашій пам’яті як Старець) він впритул підійшов до чогось, що примножило його велич, та позбавило його розуму… За сто років по тому літописець, чиє ім’я не збереглося, писав у своїй «Книзі нескінченних ночей», що за кілька днів до смерті Лаш побував на Початку Світобудови, де говорив із кимось, хто перебуває поза межами… Інакше кажучи, за Дверима Світу стояв хтось, котрий бажав увійти та потребував допомоги Брамника, який відчинив би двері…»

Луар перервав читання. Потер перенісся, намагаючись зібрати докупи клаптики десь і колись почутих розповідей. У нього було невиразне відчуття, що, не цілячись, він влучив просто в центр якоїсь мішені — а тепер стоїть і ворожить, який йому дістанеться приз.

Очі його бігли по рядках — далі, далі; він відчував досаду на Луаяна, який приділяв увагу несуттєвим з погляду Луара подробицям і читача, відволікав, від головного…

«…отже, останній подвиг великого безумця Лаша не відбувся; Той, що очікував біля Дверей, так і не зміг увійти… Втім, «подвиг» Старця найімовірніше виявився б нечуваним злочином, тому що ніхто не знає, навіщо далека цьому світові сила бажала опанувати його… Деякі не цілком зрозумілі натяки містилися в «Заповіті Першого Віщуна», найкоштовнішої з відомих у світі книг… На жаль, на цей момент жодної копії — а їх було не так багато — не збереглося. Ми втратили неоціненне джерело знань… і тепер можемо покладатися тільки на слова людей, що коли-небудь, читали «Заповіт»… Так, зі слів Орвіна Провісника, а також Ларта Легіара, а ще Орлана-Пустельника, відома одна ключова ланка… Одна непохитна закономірність — поява Того, хто стояв за дверима… іменованого також Третьою Силою… викликає відповідь із боку Амулета Віщуна. Золотий Амулет… іржавіє».

Луар невідривно дивився на сторінку, і чіткі, натягнуті, як струни, рядки здригнулися, потім зігнулися, потім затанцювали перед його очима, ніби гадюки. Гадючий клубок…

Рука його давно лежала на медальйоні; заздалегідь знаючи, що він побачить, і заздалегідь не бажаючи вірити цьому, він потяг Амулет з-за коміра та поклав на долоню.

«…бо Той, хто стояв за дверима, іменований також Третьою Силою, приходив не один раз… І хто знає…»

Луар відсунув книгу. Знання, що відкрилося йому, було заважким; він сховав Амулет під сорочку, силоміць змусив себе не думати. Не думати ні про що — бо список заборонених тем нечувано зріс. Принаймні, не зараз. До ранку… Він повинен відпочити. Він повинен…

Похитуючись, він побрів до ліжка. Роздягаючись подув на свічку; у темряві, що запанувала, розплився запах, який нагадав Луару візок, продутий вітрами, м’яке довге волосся на його плечах, руки, губи, сміх… Потім…

Він сіпнувся й сів на ліжку. Немислимо. Саме зараз, коли він довідався про таке… Безодня з чудовиськами на порозі — і раптом це ганебне невситиме бажання. Танталь…

Він крутився до півночі. Потім змучився й заснув.

* * *

Тепер я була Хааровою маріонеткою.

Дні чіплялися один за інший; я немов брела бездумно брудним шляхом, і все, що було в моєму житті гідного, залишалося далеко за спиною, а попереду зовсім нічого не було.

Я виходила на поміст, немов лялька; Хаар іноді хвалив мене, іноді сварив, але я й без нього знала, що граю огидно, що схожа на всіх його акторів, що посередня, наче мішок з борошном — і що саме за це нові товариші перестали мене ненавидіти. Лисий комік — той взагалі полюбив мене без тями, дарував цукерки, чомусь уявляючи себе неперевершеним мужчиною, по-батьківськи хапав за всі місця, до яких міг дотягтися. Я відмахувалася від нього, як від мухи; він не помічав мого презирства й не втрачав упевненості, що своєю увагою робить мені честь.

Мені було байдуже. Я розучилась боятися, радіти чи гніватися.

Слова Флобастера висіли переді мною, як доля. «Він залишить тебе й забуде»; перша частина пророцтва збулася з дивною швидкістю.

Мені належало ненавидіти зрадника — але усвідомлення, що я покарана заслужено, надломило мою волю та пригасило всі скільки-небудь сильні почуття; всі, крім сорому та каяття. Мені не варто було втручатися в його долю. Фатальна вистава, яка погубила цілу родину, була цілком на моїй совісті — і не тільки в Луара, але й у Егерта з Торією теж досить причин, щоб зненавидіти мене… Втім, думати про Луара мені просто було над силу.