Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Не менш боляче було думати про Флобастера — ось кого я зрадила, ось за що й мене зрадили…

Не раз і не два мені хотілося кинутися навздогін. Мені снилося, що я бачу наші три візки посеред чистого поля, біжу, спотикаюся — і не можу добігти, візки повільно спливають за обрій, залишаючи мене в сльозах і розпачі.

Снився й Луар. Як я підбираю його п’яного посеред вулиці — тільки він не п’яний, а мертвий, і я марно силкуюся вдихнути в його груди хоч трішки повітря…

Луар як знаряддя долі. Ця думка вичавлювала з мене жалюгідну, криву посмішку. Так і треба, злодюзі по заслузі; я справді знаходила дивне задоволення від цілковитої та остаточної глибини свого падіння. Так мені й треба.

Невідомо, до чого я дійшла б у своєму самокатуванні; трапилося, однак, що після чергової вистави Хаар не похвалив мене й не насварив, а підняв у посмішці кінчики свого довгого рота, обійняв за талію та дихнув просто у вухо запахом одеколону:

— Ну що… Дозріла, га?

Серце моє впало. Жорстока доля вишукала резерв, щоб збільшити мої нещастя; очевидно, у спокуту моєї всесвітньої провини випадало витерпіти й це.

Чорні, пронизливі Хаарові очі насолодилися моїм сум’яттям; тверда напахчена рука зверхньо взяла мене за підборіддя:

— Гарна… Простакувата, але по-своєму гарна, з перчиком… Ходімо.

Його зовсім не турбувало, що свідками цього запрошення-наказу виявилася ціла трупа, що героїня почервоніла, як томат, її повірниця на мить затримала подих, комік звів очі до неба, громило-герой зареготав, а баба пожувала щелепами. Очевидно, так у них було заведено.

Важко пояснити, про що я думала, коли, конвойована Хааром, ішла з ним через подвір’я великого будинку, де він наймав кімнату. Голову мою було наче натоптано ватою, і такими само ватяними зробилися ноги, а думки здавалися виродками без голови й хвоста, не думки, а клаптики: завтра, можливо, і ця… трупа виїде з міста… або Хаар, або… Згадувати й ковтати сльози… Ти штовхнув мене на це, Луаре. Нехай нам усім буде гірше… Тобі ж буде гірше… Ти сам винен.

Думка про те, що в такий спосіб я помщуся зрадникові, не викликала радості. Хаар щільно замкнув двері на засув, пройшовся кімнатою, запрошуючи мене поцінувати її зручність і багатство; повалився на ліжко, не скидаючи чобіт:

— Ну-бо… Повернися отак…

Авторитетний жест смаглявої руки пояснив мені, як саме варто повернутися. Він звик вертіти людьми, наче ляльками, подумала я, повертаючись, як на торгах.

Хаар покивав, задоволений. Клацнув язиком:

— Так, замазура… Будеш розумницею — подарую тобі нову сукню, безрукавку та плаща… Що ти хочеш, щоб я тобі подарував?

Я тупо мовчала, і це було погано. Він насупився:

— Язичок проковтнула? Гаразд… Подарую тобі все по черзі, яку ганчірку першою знімеш, такий і подарунок буде… Давай-но.

У мене всередині все скорчилося від сорому; я жалібно подумала: якою б жахливою не була моя провина, розплата за неї все-таки надто жорстока. Луаре, ти бачиш?!

Пальці мої вже копирсалися в застібці плаща. Не забруднити, подумала я кволо та кинула плащ на спинку крісла.

— Добре, — сказав Хаар, облизуючи вузькі губи. — Плащик. Отримаєш. Що далі?

Невже Флобастер не зуміє мені пробачити?! Зуміє, але не схоче. Як не схотіла б я на його місці… Добре було б повернутися назад, до того моменту, коли там, у завулку, він просив мене сказати, що я пожартувала…

Втім, усе повторилося б знову, тому що… Жити без Луара можна, але надто вже тужливо. Нестерпно.

Я розпустила шнурівку безрукавки. Кинула на крісло поверх плаща. Хаар вдоволено замружився:

— Так… Ну-ну…

Швидше б усе скінчилося, подумала я стомлено. Заповзти б у якусь шпарину, заплющити очі та про все забути. І не бачити перед собою цієї гарної, самовдоволеної пики. І не пам’ятати тих Флобастерових слів…

Я стягла через голову сукню, розшнурувала корсет; нижня спідниця розпласталася на підлозі, як здохлий метелик. Я підняла її, мимоволі обтрусила, акуратно склала на кріслі. У самій тонкій сорочці було холодно — втім, дрож, який мене бив, мав зовсім інше походження.

…Нас було п’ятеро — п’ятеро дівчисьок із притулку, які не почули заборон і втекли на виставу мандрівної трупи. Гезина в ту пору була ще цибатим підлітком на маленьких ролях, Мухи не було взагалі, Фантін здавався у два рази тоншим, і ліричні сцени у парі з Баріаном грала Дора — пишнотіла, звабна панянка; за кілька місяців по тому вона пішла фавориткою до багатого аристократа, у замку якого ми жили тиждень… Але тоді, того дня, я нічого цього не знала — просто купалася у своєму захваті з роззявленими ротом і широко розплющеними очима, й забула про все на світі, захоплюючись і знемагаючи від заздрощів до цих людей, які здавалися мені особливими, винятковими, мало не магами… Це життя здавалося таким вільним, таким яскравим, ця справа — такою дивовижною і прекрасною, а цей поміст — чарівним… Після вистави, хоча було вже пізно й товаришки мої, боячись викриття, квапили мене назад у притулок, я пробралася в головний візок і серед спітнілих напіводягнених акторів знайшла Флобастера.

Попередня
-= 67 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!