Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Я стала перед ним на коліна; я плакала та благала, обіцяла виконувати найтяжчу, найбруднішу роботу — хай тільки візьме він мене з собою, я не можу повертатися до притулку…

Він знизував плечима — навіщо, до чого, самі ледве годуємося, а що, коли попечителям притулку це не сподобається й вони вишлють погоню… На будь-якій землі свої закони — і не бідним мандрівним акторам порушувати їх. Що ти, дівчинко…

Мої товаришки пішли, так і не дочекалися мене; поквапливість не допомогла їм — нашу відсутність виявили, всі в один голос вказали на мене, як на призвідницю, та так воно й було, якщо по правді… Нас жорстоко висміяли за пристрасть до низьких видовищ, яким в першу чергу є балаган; я ковтала сльози від такої несправедливості, навіть намагалася заперечувати — за що мене висміяли ще зліше, помучили всю винну п’ятірку довгим судовим розглядом та засудили до публічного побиття.

Не знаю, як би я це витерпіла — але, на щастя, покаранню не судилося звершитися.

Дотепер невідомо, чому Флобастер змінив своє рішення й чим він купив опікунку притулку. Грішми? Навряд чи. Він пробув у її кабінеті цілий вечір — а глибокої ночі ця пані з вічно підгорнутими губами з’явилась у спальню, підняла всіх на ноги і звеліла мені збиратися. Тоді, ще не вірячи своєму щастю, я вже знала, що ось воно прийшло, моє справжнє життя…

…Хаар лежав на ліжку, не скидаючи чобіт. Я стояла перед ним у самій сорочці; від сито мружився, ніби кіт, до якого щодня додому приходить покірлива мишка.

…А що робити?! Мишка сама полізла в мишоловку, тепер це її світ, і можна пристосуватися та вижити… Або куди? На вулицю? У служниці? Мити запльовану підлогу?

Хаар оголив усмішкою свої білі зуби:

— Ну ж бо… У тебе вже повно подаруночків, і останнім буде тонка сорочка… З ніжного полотна… такого ніжного, як твоя шкірка. Ну-бо!

Я стисла зуби, і на мить його обличчя зникло з очей, відгороджене від мене ковзким полотном. По тому я знову побачила його задоволений розтягнутий рот, і сорочка була вже в мене в руках.

Він із хрускотом потягся. Носком однієї ноги зачепив за п’яту іншу, ліниво стяг чобота, потім другого; розстебнув на грудях куртку й сорочку, оголив по-звіриному волохаті груди. Не кваплячись, гордовито поплескав себе по причинному місцю — мені здалося, що в штанях у нього ворушиться неабияких розмірів гадюка. Поманив мене пальцем:

— Утю-тю…

Зарипіли мостини під моїми босими ногами. Я не відчувала холоду; Хаар важко дихав, і в його великому носі з горбочком тріпотіли чорні волосинки:

— Ай, гарна дівчинка… Будеш слухняною — будеш щасливою, усе в тебе буде, як сир у маслі… Ходи, — його пальці ледь тремтіли, він розщібав пряжку шкіряного паска з бляхами.

Я опинилася поруч із ліжком; пахнучи одеколоном, він упіймав мене за безвольно звислу руку, й долоня його виявилася гарячою, мов праска:

— Будеш щасливою… Вір мені…

Я слухняно вляглася — і цієї самої миті в мене розгулялася пам’ять.

Очманіла від моєї безсоромної покірливості пам’ять ревла, ніби спійманий звір. Пам’ять підсовувала мені картину за картиною — Луарові очі, Луарове волосся, хрипкуватий спросоння голос: «Коли мені було п’ять років, я впав у діжку з дощовою водою…» Теплі долоні на моїх стегнах. Луар, мій владний син, мій ніжний мучитель… Цнотливий, немов дощова вода… Ось я лежу потилицею на розслабленій худій руці, я боюся не те що поворухнутися — зітхнути, все моє тіло затерпло до непритомності, а Луар ніяк не прокидається, і я скошую око, щоб розгледіти його обличчя…

Наді мною нависло масне пещене обличчя Хаара з сизим підборіддям.

Я заволала, ніби різана.

Вислизнула з-під його рук, плутаючись у простирадлі, яке перекрутилося, схопила в оберемок свій одяг і вдарилася об двері, немов комашка об скло ліхтаря. Біль від забитого місця змусив мене згадати про засув; обламуючи нігті, я вирвалася з кімнати й кинулась бігти. Дебела господиня, що сиділа в передпокої, захлинулася й задихнулась. Імовірно, коридорами її поважного дому не щодня бігають голісінькі дівчиська з круглими божевільними очима.

* * *

Бургомістр здавався настільки ж втішенним, як і стурбованим; він відразу запросив Луара сісти й засипав запитаннями про здоров’я його панотця та матінки. Луар був готовий до цього й відповів без зупинки: його панотець перебуває в доброму здоров’ї, а матінка ще не зовсім одужала після хвороби, яка її вразила, хоча все вочевидь іде до видужання. Лікарі, — тут Луар значно покивав, — лікарі прописали їй відокремлений спосіб життя, і пані Торія у всьому йде за їхніми порадами.

Бургомістр трохи заспокоївся та по декількох незначних фразах обережно поцікавився, чи ж скоро полковник Солль зможе повернутися до обов’язків командувача гарнізоном. Луар і до цього був готовий — його батько повернеться, щойно це дозволять йому важливі справи з благоустрою родового маєтку. У ці два слова — «родовий маєток» — Луар примудрився вкласти наполегливе нагадування про давність роду Соллів, аристократичну пиху й традиційне багатство; бургомістр наново перейнявся повагою та доброзичливо запитав, а які, власне, справи привели молодого Солля в кабінет скромного чиновника.

Попередня
-= 68 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!