Слава ЗСУ!

Муляр пихкав, раз у раз потираючи ліве плече; кладка піддавалася неохоче — надійна добротна кладка. Божевільний старий у драній хламиді Лаша лежав обіч просто на вогкій бруківці; він обхопив голову руками й тихенько скиглив.

Люди, які прийшли до Вежі, відчинили її ворота й заходилися ламати кладку, справили на нещасного старого велике враження — він кинувся до офіцера, щось невиразно пояснюючи, вигукуючи незрозумілі слова та намагаючись схопити його за руку. Офіцер гидливо відсторонився, тоді старий кинувся до муляра та мовчки вкусив його за плече.

Далі все відбулося миттєво — глухий удар, старий, підвиваючи, відлетів відразу на кілька кроків, офіцер рушив на нього, погрожуючи зброєю та брудно лаючись. Старий відповз убік, але не пішов; Луар дивився на нього без співчуття, але з цікавістю. Рука його лежала на грудях, і пальці відчували отвір медальйона.

Він знає, а вони — ні. Бургомістр піклується про своє добре ім’я — а тим часом біля Дверей Світобудови, про існування яких бургомістр навіть не підозрює, стоїть хтось, бажає увійти. Бажає з’явитися в гості до бургомістра, до тисяч бургомістрів у тисячах міст і щось вчинити не просто з бургомістрами — зі світом…

Він, Луар, знає щось, у порівнянні з чим сама таємниця його народження — лише дрібна кумедна деталь. Якби йому сказали це місяць тому — він побився б із тим, хто сказав це. А тепер він мовчить і дивиться в нічне небо, намагаючись зрозуміти, чим же все-таки гарний цей світ і чому він донині встояв…

— Е-е, — прохрипів муляр, дбайливо погладжуючи постраждале плече. — Може, годі?

Луар озирнувся. З десяток каменів провалилися всередину, стіна зяяла чорним провалом, як чийсь щербатий рот.

— Парубче, досить? — поцікавився лейтенант. Цей лейтенант побоювався Солля-безумця, зневажав як порушника основ і водночас намагався поважати — як сина свого найвищого начальника.

Луар підійшов до пролому. Кремезний чолов’яга не протиснувся б у нерівну чорну діру, але худорлявому Луарові це було цілком до снаги.

— Годі, — озвався він байдуже. — Не вовтузитися ж тут до ранку.

Муляр ображено засопів, погладжуючи вкушене плече. Божевільний старий став рачки — офіцер так глянув на нього, що той знову відповз, бурмочучи свої скарги.

— Я дам вам тільки один смолоскип, — звернувся лейтенант до Луара. — У ваших інтересах встигнути повернутися, поки він догорить.

Луар знизав плечима:

— Як знаєте… Але стільки праці заради одного смолоскипа?

Лейтенант не вдостоїв його відповіді; муляр намагався триматися подалі від ним же продовбаної діри, й Луар невдовзі мав зрозуміти, чому.

Запах. Він стояв тут довгі роки, такий густий, що в ньому можна було плавати, як у розтопленій смолі. Він був запахом тління та смерті, затхлої вогкості, яка тут осіла навіки, диму та ще чогось, схожого на терпкий дух парфумів. Лейтенант відсахнувся й нажахано втупився в Луара — чекав, імовірно, що той навіжений відразу й відмовиться від своєї примхи.

— Еге, — сказав Луар байдуже. — Мабуть, і горіти не буде, — і застромив у пролом запалений смолоскип.

Освітилися цвілі стіни, стеля, поросла вапняними бурульками, коридор, довгий, ніби кишка. Смолоскип притух — але все-таки не згас цілком, і Луар вдоволено кивнув.

Перший крок виявився важким — але ні лейтенант, ні муляр, ані навіть божевільний старий не змогли б помітити його вагання. Луар опанував себе не легко, але швидко; навіть у декана Луаяна не було такої можливості — дізнатися про таємницю Ордену з перших рук. Але ж Луара цікавлять не тільки Священна Примара, Перший Віщун та іржа на медальйоні; у сина Фагірри є шанс дізнатися, що становило сенс життя його батька та що означала його смерть. Можливо, пітьма в провалі — не розрита могила, а спадковий маєток, рідна домівка?

Він похмуро всміхнувся, зігнувся в три погибелі та зі смолоскипом напереваги пірнув у пролом.

Святая святих.

Закриваючи обличчя рукавом, він брів у густих шарах застояного повітря, обходячи гнилі калюжі та плями цвілі. Коридори двоїлися, троїлися, круглі щаблі лягали віялом, запрошуючи зійти ними; він рухався як заведений, не боячись заблукати чи не знайти дороги назад — боявся тільки зупинитися, тому що дуже скоро почало здаватися, що хтось невидимий скрадається за ним назирці.

Не він вибирав дорогу — дорога вибирала його сама, і він майже не здивувався, коли опинився перед масивними бронзовими дверима, геть позеленілими. Засув на дверях було зламано, й Луар не мав причин, які виправдали б його небажання ввійти.

Він увійшов.

Світло смолоскипа відразу перестало сягати стелі та стін; повів майже свіжого, живого повітря дозволив відірвати руку від грудей і судомно зітхнути. І тої ж миті він захлинувся, бо величезний темний простір навколо раптом освітився вогнями.