Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Він відчув себе чи то викинутим у зоряні небеса, чи оточеним полчищем ворогів, кожен із яких тримав у руці по смолоскипу. Він метнувся — вогні метнулися теж, і тоді, стримуючи страх, він зрозумів їхню природу.

Яскраві вогники, гострі, ніби голки, тьмяні вогники, зовсім дрібні вогні в темній порожнечі, недосяжно далекі, ледь помітні, як пил. Усі вони були відображеннями його смолоскипа; він пройшов кілька десятків кроків, і лицем до лиця зустрівся з собою — похмурим хлопцем із запалими щоками та смолоскипом, який чадів у руці, — тьмяним відображенням у величезному, курному, затягнутому павутинням дзеркалі.

Дзеркальна зала. Чорний простір без меж, який дробиться та продовжується в сотнях запилюжених граней. Пливли в просторі вогники; якийсь час Луар стояв, погойдуючи смолоскипом і вдихаючи запах старих парфумів, тут особливо сильний. Це серце Вежі… Він шкірою відчував, що потрапив у саме її серце — але йому потрібен мозок. Смолоскип незабаром догорить, час іти…

Вікна в коридорі були замуровані зсередини. Подекуди траплялися поруйновані заглиблення в сінах — імовірно, розкриті схованки. У глибині однієї з них сидів кістяк, і залишки каптура падали на кістяне чоло. Луар відхитнувся, наткнувся на погляд порожніх очниць. Сторож? Бранець? Жертва Мору?

Наступні двері були відчинені; Луарові залишалося тільки підчепити їх носком чобота, з зусиллям розчинити.

Знову запах, і знову інший. Вогкість і пахощі; посеред кімнати величезний стіл, і все навколо завалено паперами — слизькими, позеленілими, зім’ятими, як опале листя. Ніхто не пам’ятає вже, ким саме вчинено розгром — чи то озвірілими городянами, які тут господарювали, чи самі служителі попатрали власний архів… У всякому разі, бургомістр може спати спокійно — на цих гнилих клаптиках, що ними встелено підлогу з такими само гнилими рештками килима, ніхто й ніколи не прочитає імені його непутящого тестя.

Смолоскип затріщав, ніби попереджуючи. Часу лишалося обмаль.

Обережно ступаючи по сміттю, Луар обійшов навколо столу. Підняв смолоскип вище, оглянув гладенькі, без єдиної щілини кам’яні стіни.

— Мені потрібно, — сказав він хрипко, звертаючись чи то до столу, чи до власної тіні, яка безладно металася. — Я його син і маю право… Я єдиний спадкоємець.

Тиша. Жахливий запах, чадний смолоскип і шкаралупа з мертвих паперів.

Кінчиками пальців він доторкнувся до стіни, обережно провів, начебто почухуючи кам’яний тулуб Вежі. Підняв руку вище; провів знову — навмання, без надії.

Щось клацнуло, і звук був ніби удар батога. Луар відскочив, послизнувся, ледь втримався на ногах. У гладенькій стіні з’явилася одна щілина, далі ще одна, потім жолобок, потім квадратні дверцята, які без рипіння гойднулися вбік.

Луар зрозумів, що тремтить.

Підійти до схованки виявилося ще складніше, ніж ступнути в пролом назустріч запаху й темряві. Але тепер у його страху не було свідків — і тому Луар дозволив собі покусати до крові без того запечені губи.

Схованки ніхто не торкався. Вона перечекала Мор, пережила крах ордену Лаша і, поза сумнівом, пережила б ще багато подій — якби син Фагірри не з’явився, щоб отримати спадщину Ордену.

Схованку було обсмолено зсередини. Луар подумки подякував тому, хто це зробив, за передбачливість, тому що архів виявився неторкнутим ані цвіллю, ані гнилизною, ані водою; Луар застромив смолоскип у кільце на дверях, тремтячими руками витяг вміст схованки, сів на підлогу та поклав дорогоцінні папери собі на коліна.

Світле Небо… Повні списки служителів Ордену, з коротеньким досьє на кожного — Магістр, якщо тільки це був Магістр, відзначався ретельністю та педантизмом. Можливо, частина цих відомостей дозволяла підтримувати в Ордені залізну дисципліну… Скільки людей у місті й околицях віддали б праву руку за можливість кинути все це у вогонь?

Уривки якихось повідомлень — імовірно, найважливіших, якщо вони вдостоїлися зберігання в архіві… Величезний грубий аркуш із золотим кутиком — «Перелік найстрашніших злочинів проти Священної Примари Лаш»… Луар присвиснув — першим у списку значилося «незаконне присвоєння магічного дару, вчинене особою, що таким даром не володіє…»

Далі. Косий нерозбірливий почерк: «…саме ця людина, наближена до особи, що цікавить нас, виявилася надзвичайно легкою в керуванні… Він боягуз і боїться сили, він нещасний і тягнеться до м’якості… Досягти бажаного… Його ім’я — Егерт Солль».

У Луара пересохло в роті. Він швидко глянув у кінець аркуша — розгонистий підпис, у якому легко вгадувалися літери «Ф», «А», «Р»…

Могила під снігом. Вітер у голому вітті. Повідомлення, або донос… Усе, що залишилося йому від батька. Від справжнього батька.

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!