Слава ЗСУ!

Але Егерт Солль — боягуз?! Ах, так… То були часи, коли діяло закляття… Його батько… Названий батько… як його називати?! Був заклятий… Покараний за щось, за вбивство на дуелі…

Луар безсило опустив руки; на коліна йому ліг несподіваний тягар. Книга? Книга серед архівних паперів?

Він витяг її зі спільної пачки. Палітурка здавалася обгорілою — так, книга вочевидь побувала у вогні, і сталося це не двадцять років тому, а, можливо, всі сто… Скільки ж років цьому мотлохові…

Він з натугою розліпив аркуші та відкрив першу сторінку. Вогонь знищив половину її — але пожалів заголовок, намальований ретельно та хитромудро.

«Заповіт Першого Віщуна».

Смолоскип затріщав.

…Декане, декане, ви чуєте?! Ви бачите, декане Луаян? Дідусю, поглянь, ти ж казав, що ЦЬОГО більше нема!

Смолоскип затріщав знову, застерігаючи востаннє: у темряві ти не знайдеш дороги назад…

Луар заметався.

Книгу — під сорочку, під пасок… Він вистраждав цю книгу, він не залишить її в розкритій схованці на поживу цвілі… І архів він теж забере з собою. Він повинен встигнути…

Незабаром стало ясно, що весь архів на собі не винести. Там, біля підніжжя Вежі, чекають свідки — підозріливий лейтенант, приставлений бургомістром у шпигуни, похмурий муляр і, до речі, божевільний старий, і хто знає, де межа його божевіллю… Луар вирішив, що забере найважливіше, решту покине.

Найважливішим виявилися списки служителів. «Перелік злочинів» — геть… Стос повідомлень, старих і нових, безжально зім’ятий, втиснути в халяви — краї стирчать, доведеться викинути половину…

Смолоскип згас раніше, ніж він устиг дістатися до виходу — однак завбачливий лейтенант, не бажаючи псувати стосунки ні з бургомістром, ані з паном Егертом, ні тим більше з пані Торією Солль, встановив у проломі свічку.

* * *

За тиждень я вистежила його.

Він наймав кімнату неподалік від площі й назовні виходив рідко — я примудрилася побачити його лише двічі, хоч і провела в підворітті навпроти кілька довгих днів.

У харчевні «Вгамуйся» мене підгодовували за деяку брудну роботу; напевно, не тільки в одязі моєму, але і в очах вгадувалися бездомность і невпевненість, тому що одного разу мене зупинив червоно-білий патруль і з пристрастям поцікавився, чи не волоцюжка я. На щастя, я зуміла обуритися настільки жваво й вірогідно, що стражники дали мені спокій. Я забилася в якусь шпару й довго переживала свій страх; із волоцюгами в місті не церемонилися, тут будь-який жебрак мав більш-менш жалюгідний прихисток — тільки я ще опиралася долі та не поспішала найматися в служниці.

Втім, час грав проти мене; випадок зі стражниками змусив серйозно замислитися про майбутнє. Воно, це майбутнє, уявлялося в трьох радісних картинах: по-перше, я могла послухатися Флобастерової поради та знайти роботу в якійсь харчевні; цей шлях був, між іншим, не такий уже й поганий, тому що старанна служниця рано чи пізно заробить собі на нову сорочку, черевики та сукню зі шлярками, тоді вже можна спробувати щастя й влаштуватися покоївкою до пристойної родини, а там вийти заміж за лакея — і жити собі до старості в спокої та достатку. По-друге, наближалося літо — а влітку в селах жнива, і скрізь потрібні молоді здорові руки, хай і не надто вправні, зате швидкі від голоду та ладні працювати від зорі до зорі. А потім, восени, в селах гуляють на весіллях — знову ж таки, молода робітниця, якщо не косоока та не кульгава, має шанс отримати в чоловіки життєрадісного сільського хлопця…

Я перевела подих. Третій шлях був найсумнівніший, він майже напевне вів у нікуди, бо пов’язаний був із болем і приниженням — називалося це «боротьбою за Луара».

Багато разів я сперечалася сама з собою, доводила собі ж, що мій коханий і гадки не мав мене ображати — він не проганяв мене й не відштовхував, він не сказав мені єдиного брутального слова… Докази відкидалися з порогу й знову ж мною самою: він не гнав мене — він просто мене не помітив. Краще б він розщедрився на ляпас — це, принаймні, коштувало б йому якихось зусиль… Щоразу подібна суперечка закінчувалася прокльоном і спробою забуття самого Луарового імені — однак минало кілька годин, і бесіда з собою починалася знову.

Я згадувала по хвилинах наші з ним дні та ночі — а їх, виявляється, було не так уже й багато. Я перебирала слова, сказані нами одне одному, як скнара перебирає дорогоцінне каміння в своїй скриньці. Я поновила в своїй пам’яті сцену, свідком якої ніколи не була — як мати б’є Луара та з прокльоном вигонить із дому. І кожного разу ця сцена бачилася мені по-новому, але кожного разу я відчувала однакове каяття.