Слава ЗСУ!

Нарешті я почала думати про Торію Солль. Про страшну незбагненну жінку, яка обожнювала свого чоловіка та сина й відразу втратила обох. І це після таких страшних випробувань у молоді літа — здавалося, доля могла б і пожаліти… Не бити двічі по тому самому місцю…

Я згадувала, як захиталася Торія, коли почула від мене, що я, мовляв, сина не зрікалася. Цікаво, що б сказала я за двадцять років по тому, якби довідалася, що наш із Луаром хлопчик — насправді поріддя, скажімо, Хаарове?

Мене пересмикнуло. Ні, цього пихатого багатенького блазня ніяк не можна порівняти з Фагіррою… І потім, мене ж не катували. Мене не приводили в підземелля, де розжарюються на вогнищі гаки, мене не приковували ланцюгами до лави, з мене не зривали одяг…

Багата уява підвела мене — я замружилася, обхопила голову руками, намагаючись не думати про страшне. Ні, Торія Солль — це Торія Солль… Стережися засуджувати її. Я остережуся, Небо свідок…

Егерт. Ось хто втратив сина, й зовсім безнадійно. І начебто не було всіх дев’ятнадцяти років, коли він любив Луара, ростив Луара, ризикував заради нього життям… Там, на стіні, під час Облоги… Що ж, усі ці роки виявилися неправдою?

А чим, скажіть, винна його дружина? Що не вмерла під катуваннями, що не викинула плід? Що дожила до того дня, коли випадкове недоумкувате дівчисько відкрило йому, Егерту, очі на Луарове походження?

Усі винні. А більше за всіх винен Луар — що народився, тварюка, не задушився пуповиною, не здох у дитинстві, не вмер від кору, не розбився й не втонув… Оплакали б, поховали разом із таємницею — і жили б собі далі, у любові та злагоді, зі світлими спогадами…

Я скрипнула зубами. Схоже, доведеться пробачити дурневі. Він же навіжений, за себе не відповідає, я сама схибилася б…

А можливо, вже й схибилась. У здоровому глузді я від Флобастера не пішла б навіть за королівський трон…

Втім, усі сльози вже виплакано; якщо я не збираюся заміж за лакея та не поспішаю ставати червонощокою хуторянкою, якщо остаточно вирішила поборотися з долею за цього хлопця… Або з хлопцем — проти долі… Або навіть одна проти всіх… Побачимо. У всякому разі, висиджувати нема чого.

Підкоряючись власному наказові, я ривком підвелася з підгнилої діжки, покинутої кимось посеред прохідного двору. Обсмикала спідницю; рішуче рушила вперед — і тільки за два квартали зміркувала, куди йду.

А йшла я до славного міста Каваррена, про яке навіть не знала, де воно. Поспішала на зустріч із паном Егертом Соллем.

* * *

Господарка, що здала кімнату в найм молодому вільному слухачеві з університету, не могла надивуватися на старанність юнака: той щодня відвідував лекції, а одного разу провів у бібліотеці цілу ніч; відразу по тому характер його занять різко змінився — тепер він замкнувся в себе та цілісінькими днями просиджував над книжками, перериваючись тільки, щоб з’їсти приготований господинею обід.

Луар справді витратив багато довгих годин на опанування викраденого з Вежі багатства; «Заповіт Першого Віщуна» вразив його своєю незрозумілістю, зашифрованістю й водночас грандіозним розмахом — вцілілі у вогні тексти змушували думати про велетня, що складає ребус із просторів і часів, а заодно вже й із людських династій і поколінь. Луар читав, і волосся ворушилися в нього на голові — таким прадавнім жахом віяло від обгорілих сторінок: «І вода загусне, як чорна кров… З неба здерли шкіру… Гідні заздрощів поліна у вогні… І буде їй слугою та намісником».

Цілі розділи писалися, очевидно, рунами — Луар не розумів ані літери. Зустрічалися малюнки — здебільшого так понівечені вогнем, що тварин, зображених там, неможливо було впізнати. Це була справжня чаклунська книга — Луар намагався читати її тільки вдень, при сонячному світлі, й ніколи — при свічках.

Список служителів Священної Примари Лаш виявився куди прозаїчнішим і приніс значно більше користі.

Фар Фагірра значився першим серед так званих втаємничених; коротке досьє повідало Луарові, що батько його в минулому був учителем фехтування та мав у передмісті цілу низку родичів: матір, брата, двох сестер і двох племінників. Луар здригнувся від думки, що, можливо, його тітки та двоюрідні брати вціліли й можуть йому зустрітися…

Третьою особою Ордену після Магістра й Фагірри був якийсь Каара, «хранитель святині». Проти його імені стояла одна тільки позначка «вірний до божевілля». Цікаво, подумав Луар, кому саме вірний — самому Магістрові? Ордену? Цій самій «святині»? Що за людина, все досьє на яку складається зі слова «вірний»? А чи був, до речі, так само «вірний» Фагірра, чи Магістр побоювався його, як можливого узурпатора? Що за стосунки пов’язували старого главу Ордену і властолюбця Фагірру?