Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Луар дочитав список до кінця й не полінувався взяти чистий аркуш та акуратно виписати в стовпчик імена, можливі орієнтири: як і де шукати. Двадцять років — це не двісті. Хтось та вцілів.

Він скінчив зі списком, серйозно взявся до таємних повідомлень — і відразу ж спітнів, згорбився, зчавив у кулаці медальйон.

Ім’я декана Луаяна. Багаторазово повторюване ім’я вільного слухача Солля; у ті далекі роки щонайменше двоє студентів служили шпигунами Ордену Лаша. Орден цікавився деканом — точніше, якоюсь «золотою річчю», що зберігається в його кабінеті. Орден хотів будь-що-будь заволодіти «річчю», і для цього знайдено було вільного слухача Солля, юнака, наближеного до родини декана — і в той же час такого, що перебував у полоні непереборного страху… То були часи, коли діяло закляття.

Луар витяг медальйон з-під сорочки. Іржі стало більше; Луар заплющив очі та притулився щокою до золотої пластинки.

Що вони знали? Навіщо їм потрібен був Амулет Віщуна — їм, котрі вже тоді зважилися влаштувати «закінчення часів» і прикликали для цього Чорний Мор?

Луар здригнувся. Там, у підвалі, його батько катував його матір, щоб отримати медальйон. Невідомо, що було б, якби Торія Солль не витримала катувань і віддала Амулет Фагіррі. Але вона не віддала.

Мама… Йому схотілося підхопитися, перекинути стілець, бігти до неї, плакати біля її ніг, бурмотіти — «я знаю», чекати на щось — на прощення? Начебто на ньому, синові, провина того — ката?

Зусиллям волі він придушив свій порив. Вона не віддала медальйона Фагіррі — але «золота річ» все одно потрапила до нього, нехай і в наступному поколінні. Боротися з долею безглуздо — потрібно вчасно зрозуміти, чого хоче доля, та підсобити їй…

Луар марно спробував зішкребти нігтем нову цятку іржі на золотій пластинці. Зітхнув. Сховав медальйон за пазуху, зібрав аркуші. Господарці повідомив, що йде на вечірку з друзями, й добра жінка від душі пораділа за свого юного мешканця.

— Ні, — здивовано сказала молода жінка. — Таке ім’я… Десь чула… Але тут нема таких.

За її спідницю ховалося сором’язливе маля з лукавими чорними очицями. Кошлатий пес біля воріт не гарчав, а тільки вищирявся — однак ланцюг натягся, мов струна.

Жінка раптом спохмурніла — згадала, мабуть, хто такий цей Фагірра, про якого так запросто запитує незнайомий хлопець. Сухо кивнула Луарові та пішла в дім, ведучи за руку маля, що впиралося.

— Не згадував би, — похмуро порадив чоловік, що точив брусом вузьку лопату. — Не поминав би вголос, лихо накличеш…

— Та тут вони жили! — кругла, як сито, баба вибралася з льоху, потираючи поперек. — Там… — вона махнула рукою кудись за паркан. — Ти, — це чоловікові, — малий був… Сусіди всі від Мору й померли… І ці померли — матінка їхня, одна заміжня дочка з дітьми й одна незаміжня, та парубійко молоденький був, зовсім шмаркач… Одного дня й померли, а цей, у плащі, потім прийшов і сам закопав…

— Та що ви мелете, — неприязно відгукнувся чоловік. — Він же, — кивнув на Луара, — про Фагірру запитує… По-вашому, хто в плащі, той і Фагірра відразу? А може, священна примара Лаш?

— Дякую, — Луар повернувся й пішов, потилицею відчуваючи напружені погляди.

Коли проминав площу біля міських воріт, згадав, як зовсім недавно знайшов тут три візки, зіставлені докупи, і в одній з них була Танталь… І як він подав їй руку, а вона впала на нього, як замерзлий водоспад, і як потім, у готелі «Мідні врата», цей водоспад перекинувся на полум’я…

Божевільний старий у плащі служителя Лаша сидів під горбатим мостом, непорушно дивився у цвілу воду каналу. Не вірячи в удачу, не слухаючись розуму, а просто підкоряючись невиразному інтуїтивному спонуканню, Луар зупинився поруч і тихо покликав:

— Служителю Каара…

Він не був готовий до того, що сталося.

Старий сіпнувся, по тілі його пробігла судома; повільно, по волосині, він обертався до наляканого Луара — і заплилі очі його розширилися, як від болю:

— Ти… Нарешті…

Луар позадкував. «Відданий до божевілля»… Яке точне визначення. До божевілля.

— Ти… — прохрипів старий, і на чолі його Луарові привидівся шрам, слід давнього удару каменем. — Ти… Повернувся…

Луар злякалося вже по-справжньому — тільки диво й немислиме зусилля волі втримали його від ганебної втечі.

— Фагірро, — заплакав старий. — Не всі… Лише деякі… Незабаром… Уже… Доверши.

— Так, — сказав Луар, відчуваючи, як по спині продирає начебто крижана лапа. — Я… незабаром.

— Клянуся! — старий підкинув руку вгору. — Він… без пам’яті, ти правий… Він не гідний… Гідний не кожен… Каара гідний… Ти правий, Фагірро, ти знову правий… Доверши ж!

Попередня
-= 75 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!