Слава ЗСУ!

— Що? — прошепотів Луар майже проти власної волі.

Старий раптом посміхнувся — і посмішка, що оголила беззубі плямисті ясна, була жахлива — така немічна, така щира й водночас улеслива. — Ти задумав… Правильно, Фар. Не всі… Але Каара гідний, так?

— Так! — вигукнув Луар, повернувся та бігцем кинувся геть.

Того вечора він довго стояв перед дзеркалом, із двох боків освітлюючи своє обличчя двома довгими свічами.

Він хотів побачити в ньому те, що побачив старий. Він хотів знати, який вигляд мав Фагірра.

* * *

Стара нянька, чиїм турботам довірено було маленьку Алану, багато днів підряд не знаходила собі місця.

Заміський будинок Соллів, великий і зручний, пустував без слуг; з мешканців у ньому залишилися тільки сама пані Торія та дівчинка з нянькою. Господарство занепадало; нянька збивалася з ніг, намагаючись усюди встигнути, готувала й прибирала, годувала коней, чистила стійла — й одночасно намагалася наглядати за вихованкою, котра що не день дедалі більше відбивалася від рук.

Маленький затишний світ Алани розвалився остаточно. Вона втратила батьків і брата, а тепер втратила ще й дім — тому що звичний побут її доглянутого дитинства відрізнявся від нинішнього, як морський берег від малярійного болота. Вона стала похмурою та примхливою, понурою, ніби звіря, і дедалі частіше відповідала на няньчині турботи відвертою брутальністю — добра жінка не зважувалася її покарати, тому що останніми днями Алана втратили й матір.

Пані Торія Солль замкнулася в своїй кімнаті й не бажала нікого бачити. Нянька годинами простоювала під дверима, благаючи пані з’їсти хоч яблуко, хоч скибочку м’яса, — сама згадка про їжу викликала в Торії відразу. Вона не оголошувала про голодування — просто не могла їсти, тільки жадібно пила принесену нянькою воду. Коли стара жінка побачила її крізь щілину в прочинених дверях, довго потім журилася та плакала — Торія постарілась років на двадцять, шкіра її щільно облягала кістки, а на змарнілому, блідому до синяви обличчі гарячково блищали збуджені, нездорові очі.

Одного разу — це сталося ввечері, коли нянька на кухні годувала Алану вже охололою кашею, — пані спустилася до них. Невпевненими кроками пройшла повз помертвілу жінку, мовчки підхопила на руки Алану та безтямно притисла до себе — так, що очі дівчинки розширилися від болю. Торія трусила її стискала, істерично цілувала, плутаючись пальцями в розпатланому волоссі, постогнувала та промовляла ледь чутно: «Маленький… Хлопчику мій… Малесенький… Синку…» Потім до Алани дійшов весь жах того, що відбувалося, вона затріпалася від переляку, закричала на все горло, заплакала так, що сльозинки розлетілися віялом; Торія начебто протверезіла від цього лементу, безвольно опустила руки, дозволяючи дівчинці вислизнути на підлогу, повернулася й мовчки пішла геть.

Цілу ніч стара жінка й маленька, тремтяча Алана скиглили та плакали, тісно пригортаючись одна до одної.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Ранок він провів на самоті, як, втім, і попередній вечір, і ранок перед тим. Пиятики в будинку Соллів поступово зійшли нанівець; для жителів Каваррена не лишилося таємницею його дивне небажання виконати свій військовий обов’язок, з’явитися на заклик і очолити гарнізон у боротьбі з розбійниками, про яких вже й у Каваррені говорили, — які вони нечувано жорстокі та знахабнілі. Місто, як і колись, жило чутками. Але й чутки не вічні, хтось уже втратив інтерес, хтось знизав плечима, а хтось і прямо оголосив Егерта Солля зрадником і боягузом…

Він посміхнувся. Городяни могли припустити, що їх, городян, думка мало турбує Солля — але в них забракло б уяви зрозуміти, до якої міри йому начхати на всі їхні пересуди. Він сидів біля вікна та байдуже дивився, як пузиряться під дощем калюжі, як блукають подвір’ям пси та час від часу гримлять по бруку карети з чванливими гербами.

У двері нерішуче постукали; сумний лакей простромив у щілину свого круглого, схожого на ґудзичок носа:

— Пане… Там… Запитують…

Егерт кволо відмахнувся. Відвідувачі не цікавили його.

Лакей пішов — однак за хвилину повернувся знову, трохи збуджений:

— Пане… Вона говорить… що це важливо… Що вона…

— Хто — вона? — Егерт здивувався. Візит дами до нього справді був дивиною.

Лакей пом’явся. Тихенько зітхнув:

— Дівчисько, мій пане. Таке… дівчисько, одним словом.

Егерт подумав, розглядаючи дощ. Погода здавалася мало підходящою для візитів, і він розсудив, що, можливо, таємнича відвідувачка справді дуже хоче його бачити.

— Проси, — кинув він лакеєві.

Той знову зам’явся:

— Та вона… Мокра, пане мій, замурзана, килим забруднить…